Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Амінь, — сказав Римша й зукоса подивився на магістра. Він висунув довгу, обгорілу в сонці шию з кобеняка, заплющив очі й шепотів щось про себе попеченими губами. «Він молиться, — подумав Римша, — таки попи висвятять його у Видубецькому або у Братському на протопопа». Рославець по хвилині відкрив очі, повертався, видно, льотною мислею здалека-далека й винувато посміхнувся:

— Я собі, Римшо, пригадую Вергілієві слова:

…мистецтво твоє нехай буде, о Риме,

відміряти розмір для миру,

щадити покірного ворога гострим мечем,

приборкати ж пиху і гордість…

«Хвалити Бога, що ще до протопопства не дійшов, але зате, либонь, став ближче до віршоробської недуги», — подумав й сказав:

— А що робили ви в Києві, магістре? Після того, як дали ви мені лютерського доктора на розраду, а його таки доставив у Білу Церкву, не чув нічого про вас…

— За порадою доброго ігумена Гізеля зачинився я в найглухішій келії Братського монастиря, мало хто й бачив мене. Боявся ігумен, що сенатор таки надумається й заб’є мене в колодки, такому краще геть з очей…

Римша насмішкувато прищулився.

— Що ж робили ви, магістроньку, в тій келії? Спасалися від суєти?

Рославець знов спломенів.

— Писав вірші та й отеє, що зі мною…

Римша вже давніше звернув увагу, що Рославець не везе жодного майна з собою, крім продовгастої і плоскої торбини, старанно обв’язаної мотуззям і перевішаної через плече.

— Що ж воно таке?

— Трактат, — відповів Рославець, — мною скомпонований… «Оборона проти тиранства»… з присвятою й. м. гетьманові Війська Запорозького Богданові-Зіновієві… Плід довголітніх моїх міркувань… Спроба нового плану, за яким має жити з Божої Милості вільна нація… Цей трактат, розпочатий ще в Падуї, продовжуваний у Парижі й Кракові, переписував я у Братському з ласки зичливого мені Інокентія Гізеля. Користав я і з його книгозбірні.

Римша вислухав магістра, закопиливши губу. Він взагалі став за цей час неймовірно пишний і себевпевнений.

— Пхе, — сказав він, — трактати тепер здадуться хіба на те, щоб їх дерти на затички до патронів… Оце в сальницькому замочку бачив я, як молойці дерли вашого Горація… Шаблями відіб’ємось, мості магістре, не трактатами.

— Та чи варті що шаблі, — посміхнувся Рославець, — коли не знаємо, за що їх підіймаємо?..

— Аби лиш підняті були, — мотнув носом Римша, — а за що, догадаємось. Казав я вам колись, що найду в цій війні своє щастя? Бо що мав я тратити? Нагий і голодний виходив кожен з нас, не питав за що, аби не терпіти більше, аби знести панство прокляте. І нема й не буде тепер іншого панства, тільки наше, от за те й б’ємося. Щоб наша правда, простих людей, була скрізь, по всьому світі. Схоче новий король жити з нами в добрі, підпремо його шаблями, а не схоче — нехай не плаче! Рекгедіц, будемо й без королів, як без королевенят єсьмо…