Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— А що як я того вістовця, — промовив він, — та враз із його почтом, та не подивившись на той його пірнач, битий дорогими оздобами, та в застав візьму, та до гармати й собі прикую, а гармат і у мене вдосталь, та панові Богданові його відпишу, що такий самий він старший на Україні, як і я…

Підвівся й Морозенко, взявся під боки. Глядів на реґіментаря-шкота чорним глибезним зором і сміявся про себе. Звужувались розрізи його очей від нечутного глибинного реготу.

— Спробуй, вашмосте генерале, прошу тебе.

І чекав.

За полотнищем шатра гомоніли люди. Торгувались за дуван. Жартували й приказували. Говорили нетверезі воєнні люди. А дедалі голоси зливались, поглинав їх стосотлінний гул табору, що бурхав, клекотів, переливався.

Морозенко чекав. А Перебийніс зітхнув, відвів нарешті очі, налиті оливом, сів, як туча, на свою колоду, розщібнув коміра.

— Чого ж хоче гетьман, — спитав, не дивлячись на Морозенка, — що йому треба від мене?..

Морозенко перейшов до справи. Під Чолганським Каменем уже зібралось рушення. Надходять день у день нові компути. Якихось тридцять п’ять тисяч кінного війська й піхоти, а ще ж челядь і обозний мотлох — до сто тисяч всіх, напевно. Не дармували пани під час перемир’я, але й пан Богдан не дармував, веде силу з собою, буде з ким стати в полі. Прийшли полки з Лівобережжя, татари стоять з Піріс-агою на Синіх Водах. Помірятись буде з ким. І вже час. Не скаже ніхто, що нашою волею проллється знов християнська кров. Річ Посполита того хотіла, дурила нас комісіями, а в секреті готувала нам загибель. Таємно збирала військо, а підло й прелесно хотіла розвести нас із татарами й напускає увесь час Москву на нас. Що досі не йдуть пани на волость, тому лиш причиною незгода між реґіментарями. Шляхта хоче Тишкевича й Любомирського мати гетьманами, а наставлено Остророга, молодого Конецпольського й Заславського. Чи сприяє нам Юрій Оссолінський, питаєшся? Ні, переконався пан Богдан у його хитрості, як і в Кисілевій. Обидва м’яко стелили, а спати твердо. Єдина з того всього мисль: валечно відбитись мечем. Тим більше, що глядять на нас інші потенції і готові будуть нас секурувати, коли переконаються про нашу силу. Добре добував єси, мості генерале, Ярему, шкода тільки, що не добув, але тепер досить того, жде тебе пан гетьман до спільної воєнної іграшки й, дасть Бог, до вікторії.

— Де стоїть гетьман? — спитав Перебийніс, все не глядячи на Морозенка.

— У Команівцях.

— Коло Маркушів?

— Так, туди, до Пиляви.

— Добре, — сказав шкот, — слухав я тебе, мості полковнику. Прости мені мою гордість, ти ж мій гість. Їдь собі вільно.

— А ти?

— А я подумаю, — посміхнувся Перебийніс, — думав же стільки неділь пан твій Богдан, а мені хіба не годиться? Може, й зір попитаюсь, адже ж пан Богдан і собі їх питається, Скорпіона і Марса сузір’їв?

Морозенко кипів, але мовчав. Чортів шкот знав собі ціну. Дав би пан Богдан йому, Морозенкові, волю, — розігнав би цю всю галайстру, а її ватажка таки привів би в ланцях. Перебийніс відгадав його мислі, посміхнувся, за ним була нині сила, може, завтра її не буде, як схоче того фортуна, але нині його, упертого шкота, щастя.

Втім, ранений на ложі заворушився й зойкнув. Перебийніс підбіг до нього.

— Хто це, що так його лелієш? — спитав Морозенко.

— Вістовець мій любий, Кирик.

Реґіментар сів на ложе й відгорнув кожуха. Аж просвітлів увесь. Його гранітне, важке лице здригнулось, він забув, що не сам у шатрі, й посміхався, й щось шепотів під колючим вусом. А Морозенко взяв зі стола, де були розложені мапи, ліхтарню — присвітив ближче, в саме лице раненому, що ще не розкрив очей…