Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Знаєш, майстре, кого я бачив у Перебийносовому шатрі?..

— Кого, мості полковнику?

— Княжну Петронеллю Четвертинську…

— Може ж то бути? І схотів, вашмость, так її там залишити, ластівоньку, голубоньку щиру?..

Але Морозенко-Мрозовицький нічого не відповів, Римша більше й не допитувався.

Над борами, над барським трактом багряніло. Ще далеко було до світу, ще танули вершники в туманах, а вони брели, задумані, сиві, але ж глухо гуділа земля — гетьманська армія там, під самими обріями, бралась на Скаржниці, на Паплинці, на Пиляву.

36

Із мряки, з її молочної тиші викотилось пурпурне гало сонця. Праосінь — третій день септембрія. Але день буде хороший, по цих хмурих, що минули; увесь тиждень зривались вітри, хоч дощу й не принесли, а тепер голубінь аж дзвенить.

Богдан Хмельницький стояв на подвір’ї.

Й це село, Маркуші, вигоріло, всього три-чотири хати ще біліють за золотнявою садків. І з мряки, що осідає, мов засновані повісмами, чорніють димарі, покалічені явори, обвуглені крокви.

Перебийносе, Яремо, — важкий, чорний ваш слід.

На подвір’я злетілись голуби, й звідки взялось їх стільки — туркотів? Вистрибнули на сіру груду рожевисті промені з-за мряки, а голуби походжають поміж ними, не бояться порскання коней, що ходять у садку.

Як у Чигрині, зовсім як у Чигрині воркують. А в селі, на вулиці, у садках, туди, до левад, зовсім тихо. Мов і не стоять осьде тисячі воїнів. Богдан вийшов спозарання, без шапки, з буркою на плечах, а сорочку одягнув чисту, свіжу, так і пахне холодком Тясмина, чигринським домом.

Військо спало. Кам’яно спало. І в цій хатині, де гетьманська похідна канцелярія, спали, вткнувши гирі в столи, в папери, спали канцеляристи коротко, мертво. Ось розхріпся, аж почервонів, писар Іван Демович Креховецький, права рука, вірний помічник Богдана й Виговського, а поруч спить Яків Львович, підписок із сірим набренілим лицем, віддуває губи уві сні й ворушить сивавим вусом, ось спить, зібгавшись, мов ховрашок, тонковусий чорнявий Самійло Зорка, така кріпка голова, але, видно, знемігся й він за ці останні дні. Ось Андрій Іскрицький та Іван Яхимович, писар київського полку, а за ними драгомани, сотник-гречин Тарфелло вткнувся носом в рукав підлискові секретної служби Ковалевському. Хто спав на землі, покотом, на кожухах і опанчах, зморені всі до півсмерті, тільки б заснути, хоч на мить заснути.

Тихо на подвір’ї, як на суботівському хуторі. Як у косовицю на гострому світанні, тільки прохолодніше, вже ж бо верес засинів на полях. Праосінь. Порскають, іржуть здалеку коні, чабани не сплять, хоч увесь табір скам’янів. Переганяють табуни. Туман рветься, між сирими смужками вже виблискують пастовні, трави сокочуть, малиновіють і подались далеко-далеко, аж під синій ліс, до ріки, а табуни гримотять, уже вибились з м’якої отави на грудок, вже вирвались через леваду, до подвір’їв, вже іржуть, чувши водопій. А табір спить. На возах, горізнач, під возами, з сідлами в головах, у наметах, біля тліючих вогнищ. Шельвахи майорять у мряці, голоси в них, з вологої невиспаної ночі, хрипкі, не свої.

А голуби підійшли аж до призьби. Клюють, не бояться. Все більше злітає їх, зовсім не дикі, а така вовтузня на току — гетьман кинув їм пригорщу ячменю, що в мішках для гетьманських огирів. Білий туркан клює біля самого чобота. І воркує, і воркує. А зо сходу легіт, сонце вже над обпаленими яворами, багрець просочився крізь вітисту липу, що біля хати, й скрізь малинове остружжя променів. Гай-гай, не так скоро тепер у Чигрин. Поки тримають дороги, треба йти, бо як пустять, тоді з обозами, з гарматою, та й ще зо стінобитною гарматою не вилізеш. Але септембрій ще послужить. Подільський суглинок твердий, піски пішли на північ, від Волині, а на південь, від Бершаді, як розвезе в осені чорнозем, не вилізеш.

Лелеки за огороддям. Веселики[471] збираються у вирій. Давно пора. Літо смальнуло, мов пожар. Осінь буде сутужна — сарана, Марс, голод, плуги, перекуті на мечі, поля цього року, взявши від Білої Церкви, стоять облогом. І над Случем незорані ниви, й під Сатановом, на Червонорусі, напевно, лежать. Не до озимини, не до рала. Інше нині оре рало, плугатар — воїн. Он, у сотнях, не хотіли, але таки послухали універсал, після Корсуня повернулись до ріллі, але влітку знов все покинули — до Перебийноса всі пішли водносталь. Ех, Перебийносе, гаспидів ти плугатарю…

Хмарини сніговими кім’ями зударились і розійшлись.

А з-за лісу багрові, щодалі рожевисті, сріблисті, але ж гострі ґанджари променисті.

Воркоче голубінь — голубе розкрилля небес. Не спалось усю ніч за справами, але утоми не чутно. А втім, і в Чигирині, й у Паволочі теж не спалось, хоч і не війна, а перемир’я тоді було. В Паволочі зрання до рання клопоти, а в Чигрині грали весілля з Оленкою. Того раювання й милої гостини всього один тиждень тоді, в юлію. Обіцяла пані Олена писати з Чигрина, але не написала й у Паволоч.