Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Замисли великі, батьку, — озвався Тиміш, — трудно буде, вельми трудно… Не всі такий мають розум, не всі далеко дивляться…

— Але за ці місяці вже я їх прозрів, — сказав, посміхнувшись, Богдан, — хто чим дише, кому вірити… Одні — шкода говорити — короткого розуму, але другі є — Виговський, Кричевський, Зеленський, Гловацький… Моїх замислів не продадуть… Азали не знаєш, — засміявся, — прибився до Мрозовицького один заславський полоняник, розповідав — хотіли мене згубити…

— Єзуїти?..

— Кролевенята.

— Закороткі руки до вас, батьку.

— Авжеж. А єзуїти не були такі немудрі. Єзуїти, може, за мене вервицю[479] перебирають, моляться за мої вікторії…

— Як ваш Генцель Мокрський, батьку?..

— Як мій приятель сердешний? Хіба з тих, що короткого розуму, знає котрий, як за справою Генцеля Мокрського тримається вся наша конспірація? Що у Львові він — моя права рука?..

Тиміш стрепенувся. Що йому було по тих завихляних політиках в цьому лабіринті? Заблукався б, знітився б. Потягнув ніздрями — било погаром, порохом, кінським потом. Табір прокидався. Гримотіли вози, гуділи тулумбаси, дудоніли коні, мчали вістовці, скрипіли журавлі біля студні, там, біля вигорілої церкви. Сонце било в білу глиняну стіну. Не палюче, світле, холодне, праосіннє сонце.

— Йдемо, Тимоше, — сказав Хмельницький, — час до діла.

— Йдемо, батьку…

Чорна бурка взялась крейдою, гетьман обпирався, сидячи, об мазану стіну, Тиміш зчімхнув цю білість рукавом. Ішов за батьком, такий же сутулий і дужий. На різьбі його оружжя іграла рожевистість променів.

37

Гедеон Юрій Рославець взявся здоганяти гетьманську армію від Паволочі. В Києві, ще в половині августа, впевнився Гізель, враз із всіма причетними до його грона конспіраторів (а в ньому вже давно був і магістр Рославець як свій), що переговори зірвано, що пан сенатор Кисіль з комісією, на свою руку, пробивається до обозу реґіментарів, а не до Хмельницького. Тоді й Рославець вирішив покинути Київ. Хотів приєднатись нарешті до легіонів, а втім, наспіли справи, що їх міг реферувати й. м. Виговському тільки віч-на-віч. В Устинівському лісі за Києвом його взяла із собою купа сотника Котлубай-Ілляшевича, поспішаючи за гетьманським універсалом з того боку Дніпра. А втім, переходили Дніпро, не гаючись, заморюючи коней у важких маршах, сливе всі полки й купи, що лежали досі на Лівобережжі. Ішли з Сіверщини, навіть із Стародубівщини загони полковників Гловацького й Пободайла, які там ще з червня палили замочки й стинали шляхту. Рославець і так дивувався, що Києва досі не взято, хоч чернь підіймала й у Києві з кожним днем усе сміліше голову, та, мабуть, ще вагалась виступати: Київ повнився оружними людьми і наємцями, Київ узяти було не так легко.

Але в Паволочі гетьманської квартири вже не було. Тоді Рославець подався на Янушпіль, наздогнав ар’єргарди в Команівцях й, розлучившись з купою хороброго Котлубай-Ілляшевича, поспішав далі. В остропольських лісах довідався, що гетьманський обоз з’єднався з пограничними полками в Маркушах 29 августа, довго стояв у Скаржницях і врешті, попасши декілька днів у Паплинцях, наблизився до Синяви.

Тумульт і гуд походу полонив Рославця від самої Паволочі. Вся сторона вже була під знаками Марса. Такого множества оружних людей, говорили в купах, ніхто, навіть зі старих, у цих сторонах ще не бачив. Холодними зоряними ночами пролітали комети й над воєнним шляхом у небі бачили люди полум’яний хрест — січа, й то грізна, буде в цілій волості, так говорили. Мотлох стягався звідусіль, не лиш з-над Конки й Самари, а й з ногайських степів ішли ординці. Ішли й донці, й калмуки, й черкеси, дехто в паволоцьких лісах бачив невиданих довговухих коней і верблюдів, й людей низькорослих, скіснооких і жовтих, що лопотали невідомою — мовили, собачою — мовою, а звали їх черемисами. Валив не лиш збройний козацький люд. Гречкосії й гайдарі, мужики й лугарі, розпущені по Корсуні додому зі строгим наказом братись знов за рало й не займатись шарпанням посесій, рушили у ватаги. Й ще дивувався Рославець — у паволоцькому, у кропивенському полках, на Пороссі скрізь буяла жизнь й гомоніли села, але вже за Райгородком і далі, на захід, чорніла руїна, мабуть, така ж, як на Лубенщині й Сіверщині. Ні билинки, ні подвір’ячка, всі замочки й форти попалені дотла, кості людські й кінські при дорогах, скрізь бездомні пси й подичілі кішки, й рідко в котрій садибі жива душа, та й та немічна. А так, хто живий, малеч і старе, навіть жінки з дітворою, потяглись за Перебийносом, вдруге-бо не хотіли знати гемонської Яреминої відплати. Навіть криниці при дорогах завалив шкуродер трупом і потруїв воду в ставках, на вербах же й скрипучих осокорах висіли пов’ялені вішельники ще з Петрового дня. Полки й загони ішли навпростець, бо шляхи запрудили обози, ланами й лісами ішли, зоріючи одну зорю або фігури, запалені поночі чатами. Промишляли чим могли, проклинали й Ярему, й самого Кривоноса, що поспіль ввергли цю жизну подільську сторону в такий погар і пустелю. Одначе, завважив Рославець, хоч чернь і ремствувала на голод, ішла охоче. Тож правили при вогні, на нічлігах, вилискуючи зікрами, як на Волинь вийдемо, а там і на лядську сторону підемо, не рибаху з водою їстимем, а фазани-барани, не юшку хлептатимем чорнющу, а воєводині вина-меди, тож і подуванимо дувана з панських ридванів, коні напоїмо у Віслі.

— Синява, гадюче гніздо, — показували пужалнами погоничі, а за ними й піші ломотіли бердишами-сулицями[480], — тільки гадюр уже Кривоніс викурив, повтікали пани Тишкевичі з Синяви, не той тепер вітер для них… «Як це Перебийніс не спалив синявського замочка? — думав Рославець. — Може, з протекції для воєводи Тишкевича, казали ж у Києві, що Тишкевич потаємно, хоч і Яремин кум, надумувався, чи не передатись йому до ребелізантів».

А під Синявою, на узгір’ях, дедалі ставало глітніше й завізніше.

У синявському замочку отаборилась гетьманська кватира[481], над баштою повівала гетьманська корогва. І тумульт ставав такий важкий, що Рославцеві важко було пробитись. Від Скаржинців почавши, здоганяв і переганяв не посполиті купи, а імениті полки й запорозькі курені. З великим щастям повоювавши, пишно й виставно ішли в цей похід: кожний товариш вів за собою по троє щобаскіших коней зі збруєю, кожний мав воза, а то й три в обозах, зі зброєю й різними юками. Котилась і гетьманська гармата, легкого й важкого наряду, пищалі, змійки, волкомейки[482] й стінобитні пушки, на возах везли шипошники й стадники[483] луб’янки з чортовим зіллям[484] і кошики з ядрами та гривенками[485]. Гримотіло це все заліззям і чавунням, аж Рославець затикав вуха, щоб не глухнути, радий був, коли й гармата залишилась ззаду, а він порівнявся з обозною галайстрою. Виперла його на бічівник, обозні служки не видались йому ґречними, а на язики-то й добре меткі. Сміялись і кпили собі в живі очі з вершника й коня. Бо й Рославцева шкапина, й він сам висохли, виморені за цю подорож, о голоді й холоді, а виглядав проти пишноубраного козацького гільтяйства невесело: піп — не піп, дяк — не дяк, у бурсацькій свиті, а зверху кобеняк, на чубі — латана шапка-бирка, при боці же — жовнірська шабля без оздоб.

— Коли богатирем не родився, небораче, то в богатирі не рвися, — кричали йому гостроязикі погоничі, — як тікатимеш, поповичу, перед панами, то хоч поли утни при свиті, бо заплутаєшся, ти, шилохвостий!..