Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— А для кого?..

— Для тебе, Тимоше.

Син подивився на батька. Химерив, м’ать. Навіть не намагався збагнути, до чого йде.

— Питаються: чому після корсунської іграшки не рушив на волость? Теє їх муляє. А з чим, питаюсь тебе? Орди не поведу, військо поведу. А все на моїй голові, вже ж не на їхній. Те все, що придбав, щоб військо не голодувало, стінобитні гармати їм вилив, шпіонів вишукав, порядок завів у сотнях, армію викохав, чи ж легко? Це вони тільки шарпаниною хотіли ся труднити — як Кривоніс, як Вовгура, як Гайчура… На стид і ганьбу всім націям продати волю за лихий дуван, за шляхетські куфри, за жидівські юки? Не дождала б, бестія. Теє, що замірились-мо, — не всім знати, повірив би я їм, притулив би до серця, а змія вжалила б…

— Як Забузький, юдаш, правда ваша, батьку… Не вір нікому…

— Я тільки вибраним вірю, не всім, не всім… З доброю волею, сину, не йди до людей. Зі злою, тільки зі злою. Бо люди — злі. Збореш їхнє зло злом, тоді відкриєш і доброму дорогу. О, вони думали, я ті два місяці гандри бив, лахудрив. О, вони думали — обоз із добром повіз до Чигрина й на піч ліг. Того ти не знаєш, ти був тоді в Криму, і в полі не всі знають, і не треба — я за те interregnum[476] прожив десять літ. Серед матлярства, серед зради, серед найпідлішого лукавства, ні в кому не певний, без брата й братима, як перст один, а скільки кушення від диявола? Одною рукою чернь тримаю, заюшену бестію за пащеку держу, другою — Річ Посполиту. А кожний день мій, кожна хвилина моя — золота, сину. Того й ти не знаєш, що ми виграли? Того й п’яний Ґанджа, й бецман Воронченко, й іже з ним не знатимуть, як ми собі іноземні потенції прихилили. Того Кривоніс із своїми гультяями не втне. Ми тепер короля посадимо, якого лиш схочемо…

— Яна Казимира чи плоцького біскупа?..

— Ракочія.

— Старого чи молодого?..

— Жигимонда, але ще Немирич торгується. Це великий план, сину — як би сонцеві наказати «стій!», як би землю повернути назад… Я султанові написав: готові ми його протекцію взяти, замиримось навіки, хан, Семигород, ми й султан проти своєвілля кролевенят…

— Кажуть, хочеш бути руським князем…

— Того я ще нікому не говорив. Але така потенція була б — чи розумієш? Москву розорали б, коли б слухалась, Варшаву приборкали б, вийшли б на море, досить тієї драчки, того розбійництва в степах. Азали ж Україна не sedes libertatis[477], може, вона світло світел, білий новий світ, чи не так?..

— Може, й так.

— Старий Ракочій ще крутить. Він сам хотів би взяти польську корону, а Жигимонда оженити з Роксандою Лупулівною, щоб приєднати Молдаву. Теє все через Януша Радзивілла, Лупулового зятя, ознаймляє[478] й пактує з ним. Але ми хочемо Жигимонда посадити у Варшаві, а Лупулівну й Молдаву бережемо для іншого…

Тиміш глянув спідлоба.

— Для кого ж?

— Для тебе.

Богдан зітхнув і нахмурився.

Змії кругом. Коварство, недовір’я, крутійство. Чи Януш Радзивілл те вчинить, що ознаймує? Чи дотримає того секретного пакту, про який писав Рославець з Києва: «Нехай гетьман і Запорозьке Військо з Кримом не воюють литовської землі, бо литовське військо не буде ляхам помагати…»

Гетьман гладив вуса і мовчав. Туман осів. Ясно-ясно зазеленіли смарагдові отави. На мушкетах, спертих об стіну хати, перлилась роса.