Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

І раду радили, стаючи таборами в остропольських лісах: що Хмель собі гадає, його річ, та краще нехай би вже далі бавився зі своєю Оленкою, в Чигирині гуляв медовий місяць, нехай би себе дурив панською ласкою, Кривоніс же не повернеться на звиклі місця, як того сенатори хочуть, це вже ляхи судіть самі — не ваша Україна.

А старший молойцям — Кривоніс. І тим, що на Поліссі з Кривошапкою, й тим, що за Києвом під Гайгурою, й тим, що на тому боці з Худорбою, — все рідна братія, голоколінна. Та й не всі, що біля Хмеля, зреклися сіроми, он полковник Остап Гоголь уманський, й Ґанджа — молодець, і Полуян, всі за нами потягнуть, від черні не відхрещуються, як ті інші.

Може, й гадають собі — їх мості Виговські, Нечаї, Мрозовицькі — разом із Хмелем Кривоносових наховстати? Закороткі руки, кармазинні пани.

— Поки ви в Паволочах і Чигринах сиділи, — грюкнув Габач кулаєм об стіл, — ми тут панським мечам наставляли лоби, не за вас, пани мої хороші, а за братію! Щербами закарбували ми шабельки, що перша щерба: Бершадь! Що друга — Немирів, що третя — Нестервар, Полонне, Махнівка! А на шиях немає рубців? А все на те, щоб від Сатанова та й по Случ була таки наша, правдивая Україна — без пана, без жида, без ксьондза. То тепер же він іде, старший Хмель, — посміявся Хвесько Халецький під половим вусом, — щоб нашою крівцею багатіти?..

— Щоб нас Яремі продати, он що!..

Витягали півшаблі з піхов, гриміли наручнями, бились у груди, шльохали:

— Тільки Максим, наш батько, на цілу Україну один, з ним і помирати, іншого не знаємо.

Генерал же черні не виходив із свого шатра. Казали — над мапами сидить, з інженерами-німцями, взятими в полон під Костянтиновом, раду радять. В обозі везли якісь апарати, понакривані рядном, й гуторили пошепки, що апарати ці на те, мовляв, щоб рвати скелі кам’янецької фортеці. А то самий сидів генерал в головах у свого раненого вістовця, у Кирика-хлоп’яти, годинами сидів, не виходив ні до гульні, ні до ради. Генерал чогось чекав. І чекав увесь обоз, що роздався остропільським лісом вздовж широкого барського тракту. Плили низько хмари, бундючно, грізно. Літо стрічалось з осінню на потоптаних незжатих ланах, праосінь літала срібнониттям, і під хмари збивались ключі лелек. Може, відлітали від цієї знівеченої землі, від румовищ і погару. Наливались хмари винним малиновим гудом, і бори лунно стугоніли, чорнющі, насуплені. Прогоріло літо, як пожаром схоплений хмиз, пропалило вижари, випило річечки й озерця, висушило груду, а хто знав, яка прийде осінь? Де просвіт, там луна. Над дорогами шишаки й вив’ялений труп. Заслав ще горить, казали Кошчині вістовці. Принесли генералові ключі, а сам Кошка завернув з молойцями на Межибіж. І з заходу горить — панські під’їзди заходять від Збаража, поночі багряний хрест тліє на небі, о, ще цій війні не кінець…

А хто казав, що пан Хмельницький хоче кінчити цю війну?..

У генеральному шатрі сидів корсунський полковник Морозенко. Тільки з двома вістовцями й хорунжим прибув увечері в табір під Перебийносове шатро. Сотня козаків його почту лягла далі, в лісі під дубами, не розсідлуючи коней. Військо ж, як казали, на чолі з корсунцями й гансами, йшло понад лісами, перевалювалось через барський шлях.

Перебийніс, все ще з підв’язаною рукою, сидів на колодці, іноді спідлоба поглядаючи на гостя. Крім них, лежав, прикритий кожухами, ранений Кирик. Спав важким сном вже від полудня. Медикус Віллібальд казав, що це добре, нехай вилежиться. А Морозенка Перебийніс не бачив давно, від корсунської вікторії. Огар впав йому на лице, обвіяли, видно, вітри — не дармував і він на Пороссі й Побожжі, знав, знав Перебийніс, що й цей йому славу переймає. Зумисне удав, що не чув, як приїхав, а добре знав: пластуни донесли, що їде.

Була б чернь шапками закидала, палила б з самопалів. Вихором, свистючою віхолою лунало це ім’я: Морозенко, Морозенко, то ж під Ладижином, Уманню, під Красним, хто кришив панські хоругви, як не Морозенко? А як дмухнув з-під Лисянки, не гнав же, не рубав панське коліно, золоту ляшву? Таж і балками, і ярами гайдарі, при криницях стоя, молодиці, під церквами божі люди — лірники — про Морозенка правлять: як під чорним вусом посміхається, а про славу добре дбає, як в атласі хороше походить, а шабелечкою вимахне, як бровами поведе, а на ляшенят лиш тупне, як зів’яне серце, коли гляне, а конем летить — землі не торкне…

— А не писав же пан Хмельницький, вашмосте полковнику, — їдко скрипнув Перебийносів голос, — що, мовляв, ми, як і були, вірні піддані Речі Посполитої, ще й писав, готові за достоїнство її життя своє нести, не писав же?..

— Вашмосте генерале, — ввічливо вирік Морозенко, — одне є політика, друге є війна. Чи ж і ти, ваша мосте, не писав князеві Заславському, що готовий сю війну занехати?

— Звідки теє знаєш, вашець?..

Морозенко засміявся.

— Так само тебе спитаю, звідки ти знаєш про такі епістолярії пана Хмельницького до Оссолінського. Маєш ти добрих слуг, маємо й ми добрих, а може, й кращих…

— God damm’nd, я те знаю, — крикнув Перебийніс хрипко, немов заскреготів яструб, — радий би мене твій Хмельницький шпіонами, як павуками, засотати, до гармати прикувати, знаю я те…

— Такий він мій, як і твій, мості генерале, не твій і не мій, а наш, усієї нації козацько-української, їй же служимо. А прикувати до гармати, що ж — заслужиш, то й прикує, як і кожного, хто не послухає його ордонансу…

І дивився цей корсунський полковник, цей хорошун клятий, просто в очі дивився генералові і ловив недобрий мерехт в тих залізних очах, тільки ще гамував себе, ще не давав собі волі шкот.