Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Морозенко пильно придивився до нього. Напевно ж знав, що личина хитрюща й лукава.

— Будеш, вашець, при мені товаришем, хоч на коні, — посміхнувся, — виглядаєш, напевно, як собака на паркані. Але матиму для тебе іншу службу…

Бандури солодко бриніли. Не видно було бандуристів — співала, здавалось, неозора лучиста ніч. Обрії від костянтинівського боку дзвеніли лунами, пожарищами, а ще вище плили чорні тучі.

Римша так і задрімав на килимі. Й. м. Мрозовицький писав листи.

35

Перебийносові купи, круто завернувши з-під Костянтинова на Бар, чули вже, що гетьманська армія вже в Острополі.

Рушив уже старший, гомоніли, не діждався панської ласки, а може, йде Яремі насипати на хвіст солі? Посміювались: той уже насипле! Як батько Максим не добуде Вишневецького з гадючої нори, то ніхто інший, а що добуде, то, певно, навіть у варшавському костелі під полом, навіть у Гданську знайде катюгу. Дехто говорив, що Хмельницький іде назустріч королівським комісарам, буде з паном Кисілем шепотітись, усе ще його нудить думка про мир.

— А який мир з ляхами, — казав полковник Гиря, — хоч голову на голові положимо, а всією силою підемо на військо Речі Посполитої…

— Шаблями відіб’ємось — не трактатами, добре мовив батько Максим, — викрикував Габач вже в новому жупані, ще малиновішому, ще пишнішому (казали, заслужив собі туркуси[467] й самоцвіти в костянтинівській іграшці), — поки там послам гилу морочать, під Вишневецьким вже он двадцять тисяч шляхти стоїть….

— Що той пан Богданко собі думає, гади?

— А ми тільки свого пана Максима знаємо, — обертався в сідлі до знатних полковник Хвесько Халецький, — з ним, панове лицарі, під його чеканцем пів-України пройшли, знаємо його руку…

— Він старший у нас!..

— Кращого не треба, людкове, кращий тільки заткне чаплине перо за шлика, тільки застіжками засвітить, так про свою голу братію й забув.

— Як саламаху їв з нею, як нужу бив…

— А нам кармазинників не треба…

— Не дивись, що на гирі шапка-бирка, аби розум був під биркою…

— Перебийніс не забуде братії, отамання, — змахував Гошовець золотистого чуба з чола, — матки-сіроми не забуде, не погребує братом-голоколінком! Що йому, те й нам, так і Варшаву поділить, ще доживете: хто пан, то за панським тягни, а наше все одно зверху…

— Коли б то Хмель не тягнув за поли, то поїв би Максим, батько-орел, з нами коні у Віслі…

— Ще й у морі напоїть!..

— Коли б не солоне було!..