Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Хто дбає, той має…

— А під лежачий камінь і вода не біжить…

— За тими кунктаторами[466] маємо Ганнібала перед брамою.

— Tandem, що Ганнібала…

Як розпоясалось отамання, може, й з хмелю, може, так до слова прийшло, але Римша нашошорився — от де вона таїться гідра, буде ж хліб з тих жнив? Відкидали отамання чуби, набрякали на лицях, обтирали піт, морщили чола. А Морозенко лиш шарпав густою бровою, кипів — так і мінилось його гладке лице, ударив перстенями об стіл, мед пролився й стікав на килим густим золотим потічком.

— Кращі люди так говорять? Отамання, схаменіться! На Гончарисі й на Росаві шапки підкидалисьте гетьманові на ясу. Облаплювалисьте його за коліна, громодарем, Мойсеєм нарікалисьте і біс вас тепер юдить, шкот Кривоніс спокушає вас; може, заздрите його розбійницькому щастю? Соромно, отамання! В лядську дуду граєте, то й грайте собі — разом із шкотом, а я не заграю, так мені свята Трійця поможе…

Ходив, гримів крицею, виринав із синього чаду, мигтів гнівом…

— За те славлю мойого старшого пана Богдана, що не дав себе звести черні, на волость не йшов, шарпанину й чати забороняв, не засліплений помстою й ненавистю, дивився понад голови…

Водили за ним очима отамання, орел, орел вирвався з кліті.

— Мав у думці добро козацько-української нації, мислив не на сьогоднішній день, а на многі роки, що непевні й тривожні йдуть… — І спинився, вдарив по рукояті шаблі, аж задзвеніла, засміялась.

— Одонацера, римського вождя, бачу в ньому, пращура козацького нашого!.. І він спасе вітчизну, так йому поможе Господь, який дав нам його!..

— Амінь.

Полковник Гоголь підвівся. Й інші вставали з диванів, били чолом, дякували за частування й за консиліум.

— А хіба я інше мовлю?..

Морозенко почастував їх на відклінне, але ж чи вірити їм, чи можна їх бути певним?

За шатром — не схаменулись — жевріла пізня ніч, ядрена, праосіння ніч. В хвоїну заїздили вози, натурились коні, виборсуючись з сипучого піску. Обоз гомонів — п’ятнадцять тисяч списів, передня стежа Богданових легіонів. У шатро сочився багрець. Гранчасті келихи займались на вінцях, як горіли. Морозенкові пси, два прехудющі хорти, поклали гострі морди на хвилястий килим. А вже десь близько, біля возів, забриніла бандура.

— Бачиш, вашець, — сказав Морозенко, коли Римша несміло заглянув по півночі в намет, а там ще світилось, — кращі люди наші, а такі невірні, а такі важкі! З найкращих треба вибирати. Щоб при нашому панові Богданові стали валом. Щоб йому допомогли раз тую гідру згнобити. Інакше не буде діла. Інакше заклює нас вороння, як клювало досі. А я, — сказав реґіментар із притиском, — коли б мав тую галайстру, кожного десятого з неї прикувати до гармати — прикую. Вб’ю. Змету, згладжу. Віриш і ти в нашого Одонацера так, як я, так, як Рославець, так як Богун, як Креховецький, Стеткевич і многі з нами?..

«Хіба скажу йому, що не вірю або що вірю в Кривоноса», — подумав Римша і сказав:

— Вірю.

Його кирпатий ніс блищав.