Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Я остовпів.

— Ви той самий Кравецький? — перепитав я.

— A-а, ви вже чули, — трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.

Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.

— Думав, що вас тримають під вартою, капітане, — озвався до нього.

— Так і є, — сказав той.

Я мимоволі роззирнувся довкола.

— Тут немає вартових, — пояснив Кравецький, — я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.

Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.

— Скажіть, ви бува не фехтуєте? — перебив мене цей чоловік.

Я знизав плечима.

— Трохи на цьому знаюся, — відповів.

— Чудово! — зрадів той. — Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони... А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?.. Бо я дурію з нудьги!

— Охоче, — відповів я.

— Ми тоді мали б час поговорити про це, — додав він, — якщо ця тема так вас цікавить.

Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга — навіть найбільшого відчайдуха.

Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед...

Щоденник Ніни Білявської:

«15 червня 1898 року, Алушта.

Боже мій, Лізо! Я вперше побачила море! І знаєш, воно ще прекрасніше, ніж я собі уявляла! Рано-вранці шуміло, мовби розсерджений звір, а після полудня горнулось, як кошеня, до моїх ніг. Щойно я гуляла босоніж по березі, і мої ноги досі пам’ятають, як важко і приємно було йти по піску. Тут я можу одягнути легеньку сукню і не мучити волосся тугим вузлом. Принаймі тоді, коли не бачить мама. А їй аби лише закутати мене в якесь дурнувате модне мереживо і змусити тримати над собою парасольку. А це така насолода, коли у волосся вривається вітер і тріпоче ним... Я ж можу бути, як завжди, щирою з тобою? Правда, Лізо?.. Ну, звісно! Вибач мені за це дурне питання.