Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Час минав, а з оркестром у мене відверто не клеїлось. Я ледь стримував свою злість, проте розумів, що безглуздо злитись на людей за те, що природа не наділила їх музичним слухом. Це було все одно, що ображатися на циркову мавпу, яка не малює пастеллю.

Єдиною розрадою для мене були Габбас та його донька, які часто запрошували мене в гості. Я намагався допомагати чим-небудь їм по господарству, а принагідно вчив татарську. Алія охоче зайнялася моїм навчанням, дзвінко сміючись під час уроків, коли я щосили намагався вимовити нові слова. Так минув ще тиждень, коли я нарешті згадав про арештанта.

Кравецького я застав понурим і, здавалося, навіть трохи ображеним.

— Ви забули про мене, — мовив капітан, видавлюючи із себе посмішку.

— Пробачте, — я винувато розвів руками, — оркестр...

— Пусте, не хочу вам нав’язуватись... Просто скнію з нудьги.

— Я вас розумію, капітане.

— То як ваші музиканти? — запитав Кравецький.

— Ет, морські баклани справилися б краще.

Капітан криво посміхнувся.

— Пофехтуємо? — запитав він.

— Як вам завгодно.

Після декількох поєдинків, коли ми переводили подих, Кравецький несподівано промовив:

— Я хотів би сам почати сьогодні розмову про Ніну, якщо ви готові слухати...

Він подивився на мене, і я вперше помітив у його очах глибокий затаєний біль.

— Звісно.

Запаливши цигарку, Кравецький налив у дві склянки вина.

— Вони жили в цьому будинку, який я тепер обрав собі за в’язницю. А в гаю, під платаном, я вперше зустрів Ніну. Здалеку побачив, що дівчині зле, підхопив і заніс усередину. Навідався через декілька днів, запитав, як здоров’я, і пообіцяв, коли їй стане краще, влаштувати кінну прогулянку. Батьки погодились, і, щойно вона одужала, ми в супроводі гувернантки подалися верхи вздовж моря. Клянуся вам, я не мав нічого прихованого на думці. Все, що мені хотілося, це розважити бідолаху, якій загрожувала тут пекельна нудьга... До того ж, вона була для мене зовсім дитиною.

Батьки Ніни якось розповіли мені, що півроку тому померла її подруга. Величезна втрата для неї, і, схоже, вона так цього й не усвідомила до кінця. Після цього я став навідуватись частіше. Ніна й справді повеселішала, батьки були мені вдячні, а я почувався гордим від того, що зміг чимось зарадити.

Аж раптом я став знову помічати на її обличчі смуток. Спочатку тільки легку тінь, яку дівчина намагалася приховати, а потім і цілком виразну, незрозумілу мені печаль, котра ставала дедалі більшою.