Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

На мої запитання вона спершу відповідала, що все гаразд, потім просто мовчала, а одного разу заплакала і крізь сльози промовила: «Невже я така негарна?» Тоді я нарешті почав здогадуватись, у чому справа. Мені не залишалося нічого іншого як обійняти її, сказавши, що вона найчарівніша у світі.

Так тривало ще тиждень, я намагався бути уважнішим і поводитися з нею, як з дорослою. Ніна знову посміхалась, хоч я і розумів, яку небезпечну гру розпочав. За кілька днів дівчина знову змінилася. Тепер вона подовгу мовчала, а її погляд часто зупинявся на мені, і в ньому читалося щось нове. Нові незрозумілі страждання. Тепер я вже був безсилим й одного разу завів з нею відверту розмову, намагаючись випитати, в чому причина її страждань.

Ніна знову не відповідала, і в цю мить мені хотілося вистрілити собі в скроню. Краще б я так і зробив...

За день після нашої розмови, точніше після мого монологу, я отримав від неї записку. В ній вона просила про зустріч наодинці. Місце було добре відомо нам обом — це скеля неподалік фортечної башти. Я подався туди і не міг позбутися поганого передчуття.

Ніна вже чекала на мене. Стоячи на самій вершині, вона спостерігала, як я підіймаюсь до неї, і всміхалась мені. Щойно я опинився поруч, Ніна кинулась до мене в обійми і зі сльозами на очах розповіла, як важко їй відчувати мою байдужість. Я був здивований і навіть ображений, проте вона одразу ж додала, що я уважний до неї як до дитини, а не до жінки. Потім вона знову плакала на моїх грудях, а мені все ніяк не вдавалось її заспокоїти. Врешті, вона запитала, чи зміниться щось і чи можу я зараз поцілувати її... Не в чоло, як дитину, а в губи... Господи милосердний, я відповів, що ні!..

Після цього вона заспокоїлась і відступила від мене на кілька кроків. Потім посміхнулась і, перш ніж я встиг її стримати, кинулась униз...

Щоденник Ніни Білявської:

«7 липня 1898 року. Алушта.

Кожен, хто має душу, має таємницю. Те, що заховане від людського ока. Бо око хоче бачити пристойність і майже святість, а для іншого — найкращий сховок у душі. Де його не бачить стороннє око і навіть своє власне...

Лізо, я сумую за тобою. Я знаю, ти змогла б пояснити те, що відбувається зі мною. Що зі мною зробило море... Спершу дало мені відчути свободу і безмежність, а тепер позбавляє розуму.

Звідки в душі моїй стільки таємниць? Учора я втекла з дому тільки з однією метою: зняти одяг біля моря. Лишитись зовсім голою, щоб мене зміг обійняти вітер. Коли тікала, то здавалася собі божевільною, але потім усвідомила, що це насправді я, і я насправді є такою...

Отже, якщо я божевільна, то можу говорити і творити божевільні речі, правда ж? Отже, нарешті я можу зізнатися йому у своїх бажаннях? Цьому капітанові, чоловікові, що сміє не помічати моїх страждань! Я розповім йому про свою таємницю, заховану глибоко в душі за всією показовою пристойністю. Про те, що мені хочеться його обіймів, а не галантно поданої руки. Про те, що хочу справжнього поцілунку, а не дурнуватих дотиків губами до рукавички. Я хочу поряд з ним лишитися без одягу, щоб він став моїм вітром.

Ці бажання — моя нестерпна мука. Позбавитись їх можна лише в один спосіб — розповісти йому, піддатися, впасти так низько, як тільки можливо... І якщо він посміє не почути мене, не зрозуміти мене, не розділити мій тягар, я більше не зможу нести його сама...»

Як і слід було сподіватися, мене чекав повний провал. Горе-оркестр спромігся вивчити тільки один марш для почесних гостей. Про дефіле не було й мови. Мені залишалося тільки одне: пережити цей жахливий виступ і якнайшвидше спакувати валізу. Наостанок мене викликав до себе полковник Румель. Він, як і першого разу, потерпав від спеки, але тепер десь у глибині його очей можна було прочитати бажання вгамувати її моєю кров’ю. Я став «струнко» і чекав бурі. Втім, полковник стримувався. Можливо, тому, що нервово курив, стрімко випускаючи дим через ніс.

— Вашу мать, майоре, — почав Румель швидше розчаровано, аніж сердито.

— Так точно, — відповів я.

— Вони що, такі телепні — ці музиканти?

— Ваше благородіє, винен я, а не вони.

Насправді музиканти були не просто «телепнями», а цілковитими нездарами і ледарями. О, як хотілося мені зараз обізвати їх останніми словами!.. Проте довелося стриматись і скорчити благородну гримасу.

— Можливо, ви зуміли би навчити їх дечого, якби не ця ваша дружба з татарами, — єхидно зауважив полковник, — не занадто часто ви до них навідувались? Як вважаєте, майоре?