Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Тоді дозволь зізнатися тобі в дечому... Йдучи отак босоніж по піску, я раптом пережила щось неймовірне. Пісок лоскотав ступні, а здавалось, що лоскоче й коліна, живіт і навіть шию. Тобі смішно?.. Я сама розсміялась би, коли б хтось мені таке розповів, а між тим, це було надзвичайно приємно. Хоча якось соромно, мовби пісок — насправді не пісок, а чоловік... Боже мій! Я спалю свій щоденник, щойно ти його прочитаєш.

Треба якось відволіктися... Розповім тобі, де ми зупинились. Це прегарний двоповерховий будинок у тінистому гаю. Неподалік росте столітній платан, я подумала, що він цар усіх тутешніх дерев. Його могутні гілки ледь не дістають моїх вікон, а поміж ними видніються клаптики моря вдалині. Ще тут є тераса, де я могла б малювати, але батько часто там курить сигари, тож мені доводиться спускатися донизу. Під той платан.

Я трохи втомлена. І, здається, трохи недужа... Може, надто довго була сьогодні на сонці.

Бувай, моя люба. Піду попрошу холодної води.

Ніна».

Кілька наступних днів роботи з оркестром змусили мене гірко пошкодувати про те, що я взагалі колись зв’язався з музикою. Назвавши себе музикантами, ті глухі тетері нахабно збрехали спочатку своєму командирові, той збрехав полковнику, а полковник мені. Як наслідок, щовечора після репетиції я мав бажання застрелитись, аби тільки не чути їх наступного дня.

Таким чином, фехтувальні вправи з капітаном Кравецьким стали розрадою не тільки для нього, але й для мене. Чесно кажучи, я виявився недостатньо сильним суперником і під час першого поєдинку на еспадронах навіть помітив розчарування на його обличчі, проте робив, що міг.

— Щоразу те саме питання у ваших очах, — одного вечора сказав капітан, — хочете дізнатися про Ніну.

— Ви обіцяли мені розповісти, — нагадав я.

Капітан відклав убік зброю і зняв із себе товсту фехтувальну куртку. Він здався мені роздратованим, тому я більше не наполягав. Невдовзі Кравецький продовжив розмову сам:

— Я був там, коли вона зірвалася вниз, — видихнув він, — усі, хто прибіг за кілька хвилин після цього, вирішили, що це я її зіштовхнув. Але я сам спізнився на якусь мить...

— Чому ви не скажете про це слідчим? — обережно запитав я.

— Бо вони мені й так не повірять, — відповів капітан, — краще взагалі мовчати.

— Ви цим підпишете собі вирок.

— Мені плювати...

Ще кілька хвилин я мовчки дивився на цього чоловіка, аж доки він сам попросив мене піти. Залишалося тільки впівголоса проказати якесь вибачення і справді вийти.

Настрій був нікудишній, і останні промені червоного сонця, що ховалося за гори, породжували всередині якусь тужливу гнітючість. Я побрів уздовж моря до свого помешкання, і там, навіть не запалюючи світла, ліг спати. Втома розлилась по тілу, однак вона не стала для мене снодійним. Годину-другу марно намагаючись заснути, я врешті нервово схопився з ліжка і підійшов до вікна. Воно було прочинене, і легенький вітерець приносив сюди запах моря. Я згадав про пляшку вина у своїй шафі, яке беріг невідомо для чого. «Хоча, ні, відомо, — подумалось мені, — саме для такого моменту я його й залишив...»

Відкоркувавши пляшку, я по вінця наповнив собі склянку і закурив. Потроху ставало краще, і моя знервованість та гнітючість зникали. Смакуючи так вино, тютюн та запах моря, я й не помітив, як добряче захмелів, але нарешті закортіло спати.

Сон був раптовий і пекучий, наче моя голова опинилася в гарячому попелі. Снилося, що я знову бреду по морському піску. Йти мені важко, але я все одно рухаюсь уперед. Несподівано бачу перед собою татарську жінку з немовлям на руках. Я зупиняюсь і стаю поодаль, щоб своїм рухом чи диханням не розбудити дитину. Жінка мені всміхається, а потім схиляє голову і цілує немовля. Я стою, очікуючи на щось, чого до кінця сам не розумію. Раптом жінка починає співати, і мені хочеться затамувати подих від задоволення. Це колискова, чи, як її називають татари, «айнені», простий і древній наспів цього народу. Я щосили напружую слух, але голос її стає все тихішим і тихішим. Натомість, знову піднімається курява, і пісок забивається в очі, горло та вуха. Наостанок невідомо звідки взялися мої rope-музиканти, і я бачу крізь пісок, як вони чудернацько дефілюють на березі.

— Що за чортівня! Відставити! — щосили кричу, але чую від себе тільки хрипіння і відчуваю, що от-от задихнуся.