Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Я схопився з ліжка і знову підійшов до вікна. На підвіконні лишилося недопите вино і мій портсигар. Надворі ще було темно, але відчувалося наближення світанку... Жадібно закуривши, я одягнув сорочку і вийшов з дому.

Сутінки потроху рідішали, але повітря досі лишалось приємно прохолодним. Я подався до моря. Воно все ще було темно-смарагдовим, але щойно на горизонті з’явився краєчок сонячного диска, як море змінило свою барву на синьо-бірюзову і досі неспокійні хвилі раптом заспокоїлись. Я не зупинявся, хоч краєвид магнетично притягував мій погляд. Коли сонце вже цілковито було над горизонтом і його довгі жовто-червоні стріли тягнулися до самого берега, я опинився біля фортечної башти. Після підйому на пагорб моє дихання ніяк не могло заспокоїтись, і я вдихав усю навколишню красу ще сильніше: світанкове море, пробуджені посеред туману гірські вершини і довколишній спокій, що передався мені нарешті після тривожної ночі.

Раптом почулися віддалені голоси. Я пригадав, як нещодавно на цьому місці зустрів статечного татарина і молоду татарську дівчину. Серце знову забилося сильніше, хоч мені щойно вдалося його заспокоїти. Я подумав, що було б приємно побачити їх зараз знову, адже такого ранку випадкові люди не зустрічаються. На мій подив, це знову були вони!..

Чоловіка і дівчину, схоже, також вразила наша зустріч. Вони зупинилися за кілька кроків і цього разу посміхнулися мені першими.

— Салям алейкум, — тихо привітався я.

— Алейкум салям, — відповіли по черзі чоловік і дівчина.

Потім татарин щось промовив дівчині, та кивнула і підійшла до мене.

— Батько запрошує вас до свого дому, — ламаною, ледь зрозумілою російською промовила вона.

— З радістю, — відповів я.

Чоловік мав ім’я Габбас, а його донька — Алія. Їм належали два рибацьких човни, і того ранку вони проводжали їх в море.

Мати Алії померла рік тому, тож у їхньому невеликому саманному домі вона була за господиню. Дім був невеликий, однак чепурний і чистий всередині. Я побачив камін, низьку широку канапу, стіл і безліч килимів та килимків на стінах і підлозі. Мене запросили до сніданку... Дівчина поставила на стіл сарму, кобете і кисле молоко.

Господарі намагалися завести розмову, але здебільшого доводилося спілкуватися жестами. Я не розумів татарської, а вони моєї мови, хоч Алія як могла перекладала. Утім це не завадило нам почуватися добре і зовсім втратити відчуття часу. Я схаменувся, вже коли сонце було досить високо і мені давно був час бігти на службу. Попрощавшись і подякувавши за гостину, я рвучко кинувся назад до свого помешкання.

Щоденник Ніни Білявської:

«17 червня 1898 року. Алушта.

Я два дні не писала тобі, Лізо. Але все тому, що заслабла... Лікар каже, що в перший день я провела забагато часу на сонці. Мабуть, так, бо в мене страшенно обгоріли плечі і досі болить голова. Не допомагають жодні настоянки і жодні ліки. Другий день мені забороняють виходити на вулицю, хіба що пізно ввечері. Але тоді вже я почуваюся втомленою і не маю сил на прогулянку...

Я рада була б вийти вдень. По-перше, дуже сумую за морем. Мені здається, якби я занурилася зараз у воду, то моя недуга враз би минула. А по-друге... Дуже мені хочеться побачити знову одну людину. Офіцера в чині капітана... Позавчора я вийшла з дому, щоб посидіти трішки під платаном, і мені стало зле. Здається, навіть зомліла. Він якраз проходив неподалік, підхопив мене на руки і заніс у будинок. Нічого поганого немає в цьому бажанні, правда ж, Лізо? Мені просто хочеться йому подякувати за його вчинок, і все... Хоча він дуже гарний мужчина, і в нього сильні руки. Я сподіваюся, він ще зайде до нас. Хоча б для того, щоб запитати, чи мені краще. Буду сподіватись...

Мама нервує, коли я починаю розмову про тебе, і забороняє мені писати тобі листи. Лізочко, я не знаю, чому вона це робить, але прошу тебе: не гнівайся на неї. Впевнена, це тому, що вона тебе просто не знає...

Вибач, мушу лягти. Я ще зовсім слабка.

Цілую тебе!

Ніна».