Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Пан Ройсман оголосив перший номер. Дівчинка років шести-семи демонструвала якусь надприродну пластичність. Здавалося, що в неї зовсім відсутні кістки, або ж природа створила їх з каучуку чи, принаймі, з чогось, що гнулося не гірше. Не стримавшись, Арсен зааплодував так гаряче, що маленьке диво, завершивши свій номер, густо зашарілося і, вклонившись, побігло за лаштунки.

Наступними були гімнастки. Трохи старші за дівчинку-каучук, вони виконували свій номер по-дорослому впевнено і жіночно. Після них, поки карлики міняли реквізит, на манеж вибігли двоє малих клоунів, що добряче потішили свого єдиного глядача, якщо не сказати, розсмішили до сліз. Потім переросток-силач згинав і розгинав підкови, маленький факір видихав вогонь і ходив по палаючому склу, однак після нього несподівано нависла пауза.

Директор вибачився і побіг за лаштунки. За хвилину він повернувся трохи розчервонілий, на ходу оголошуючи виступ чародія.

Арсен, що понад усе полюбляв такі речі, затамував подих, чекаючи нової атракції. Утім, цього разу його охопило розчарування. На сцену вийшов сухий, паскудно підрум’янений дідок, котрого вкрай важко було запідозрити в приналежності до цього мистецтва. Охочіше вірилось, що цей добродій просто випадковий перехожий, котрому не сиділося вдома. І хоч його кунштюки з видобуванням живого півня з кишені і грошей з Арсенового черевика виглядали цікаво, проте чародій робив це так спроквола, що викликав до себе тільки жаль. Його номер був останній, і конферансьє завершив виставу.

Карлики заходились гасити світильники, аби не палити зайвий гас, і в шатрі запанував напівморок. Рухаючись на голос директора, який дякував дітям і пропонував іти відпочивати, Арсен невдовзі порівнявся з його темною фігурою. Взявши пана Ройсмана під руку, розпорядник запропонував вийти назовні, де було трохи світліше.

— І якої думки пан про мою трупу? — весело запитав директор. Сам він іскрився від щастя.

— Я залюбки візьму всіх, окрім двох ваших артистів. — Гість одразу перейшов до справи.

— Он як?

— По-перше, я не можу запросити до нашого санаторія хлопчика-факіра, — почав Арсен.

— Mon Dieu! Porquoi? — вжахнувся пан Ройсман. — Він вам не сподобався? Адже саме цей номер побачив колись у Відні Його Величність імператор і смикнув вусом на знак...

— Навпаки, пане директоре, — якомога лагідніше заперечив розпорядник, — дуже сподобався. Я навіть вважаю, що далеко не кожен дорослий артист володіє схожою майстерністю і може мати таку ж сміливість, як ваш вихованець, а проте... Як би це сказати... У нашому санаторії, прошу пана, лікуються чимало аристократичних матерів, які мають дітей такого ж віку. Уявіть їхній розпач, коли хлопчик ляже на палаюче скло. Відверто кажучи, я за них побоююсь.

— Він ще вміє ковтати кинджали!

— Ніяких кинджалів.

— А ходити по мотузці?

— Тільки якщо не дуже високо.

— Не більше трьох аршинів від землі!

— Не більше двох.

— Згода.

Директор важко зітхнув і витер долонею чоло. Складалося враження, що він погодився, аби на цілий аршин вкоротили його самого.

— А що ж по-друге? — раптом схаменувся пан Ройсман, згадавши, що рано переводити дух. — Хто ще заслужив панську немилість?