Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— Мене звати Карл фон Ріцц, — сказав після цього незнайомець.

— Франц фон Зоммерштайн, — представився я у відповідь.

І хоч цей фон Ріцц приязно до мене всміхався, я не відчув жодного бажання починати з ним бесіду. Насамперед, через його очі, які здалися мені порожніми і холодними, як дві нори. І хоч якою неґречною видавалася б моя поведінка, я відвернувся, щоб далі слухати піаніста. Утім, цей добродій уперто не бажав втрачати співрозмовника.

— Бачу, вас зацікавив цей музикант? — запитав він.

Я знизав плечима і підніс до рота сигару. Такий рух дозволив мені не відповідати словами. Будь-хто зрозумів би, що я не налаштований на розмову, проте фон Ріцц, схоже, був не таким.

— Я лишень хотів з вами погодитись, що отой піаніст направду майстровитий.

Мій співрозмовник ще ширше посміхнувся, від чого його обличчя здалося мені штучним і схожим на карнавальну маску.

— Знаєте, він працює тут сім днів на тиждень, з п’ятої вечора і до другої ночі. Без жодних вакацій... До того ж за мізерну платню. Бідака.

— Чому? — запитав я.

Чоловік з маскою замість обличчя зреагував на моє запитання так рвучко, ніби хотів сказати: «Чорт забирай! А я вже почав думати, що ти занімів!»

— Хтозна, — відповів натомість фон Ріцц, — «...лишайте сподівання всі, хто входить».

— Ви любите Данте? — щиро здивувався я.

— Ні, дорогий Франце, це ви його любите, — несподівано промовив той і підвівся з-за столу. — Не буду заважати, — додав він, кладучи на стіл десять крейцерів за склянку бренді, хоч навіть не торкнувся до неї, — мої покої вже, мабуть, приготували. Тож мені час. Радий був знайомству.

Я раптом відчув докори сумління за те, що спровадив співрозмовника так швидко, тому також схопився з-за столу і протягнув йому на прощання руку, запевнивши при цьому, що наше знайомство і для мене справжній скарб. Він потис її, і я відчув, що його рука холодна, мов крига. Отже, через мою неприязнь він навіть не встиг зігрітися як слід.

Відійшовши на кілька кроків, фон Ріцц раптом озвався знову:

— І, дорогий Франце, замовте ще одну склянку...

Я мимоволі поглянув на бренді, що лишилось на столі неторканим.

— Ні, — хитнув головою Карл, — цього він пити не буде.

Я не знав, про кого йшлося, але одразу ж нагадалося інше моє здивування. Як, чорт забирай, він дізнався, що я займаюся творчістю Данте? І що мала б означати цитата з напису на брамі пекла «...лишайте сподівання всі, хто входить»?

Я відчув, що цього вечора мені нескоро захочеться спати, тому замовив собі каву з вершками. Бренді трохи вдарило в голову, і кава була найкращим засобом, щоб привести себе до тями. До того ж, я був віденцем, а віденці п’ють каву частіше, ніж немовля смокче материнські груди.