Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— Так, гер Зоммерштайн, — відповів той.

— Негайно виведіть мене ним звідси!

— Але той пан...

— І ні слова тому панові! Скажете, я виїхав напередодні невідомо куди.

— А ваші речі?

— Перешліть їх мені до Будапешта, але ні слова йому! Ні слова!..

Останній кунштюк[14]

— Послухайте, я ж не вас у цьому звинувачую...

Маленький вусатий чоловічок, убраний, як і всі присутні, в чорне, сказавши це, одразу ж спохопився, вочевидь відчувши, що висловився не зовсім тактовно. Зніяковіло опустивши очі, він додав:

— Тобто ви, я хочу сказати, зовсім не маєте підстав, аби картати себе за щось, що було б пов’язане зі смертю цього бідолахи.

Високий, років тридцяти п’яти чоловік, убраний у дорогий костюм «Редферн», схоже, виявився здивованим таким розвитком думки. Він спершу вдивився у співрозмовника, який підставив до споглядання свою вологу від дрібного дощу лисину, а потім у небіжчика. Той мирно лежав у відкритій труні, склавши на грудях бридкі жовтуваті руки. Схоже досі молодому чоловікові навіть на думку не спадало, що він у чомусь винен.

— Пане Арсене, я тільки хотів просити, щоб ви не переймалися його смертю, — знову озвався чоловічок.

— Я й не переймаюся, — відповів Арсен, відчувши, що тепер уже він бовкнув зайве.

— Але ж пан прийшов сюди і, щойно мене побачив, пригадується, сказав: «Пане директоре, мені шкода, що так сталося. Я знаю, померлий був вашим другом», — ображено сказав промоклий чоловічок.

— Так, але це не означає, що я почуваюся винним, — якомога делікатніше заперечив Арсен.

Розмова на цьому урвалася, залишивши в кожного із співрозмовників неприємний осадок у душі. Арсен звів очі до сірого непривітного неба, звідкіля на старе кладовище невпинно сіявся дощ, а потім укотре обвів поглядом решту присутніх. Це були діти і двоє дорослих карликів. Окремо від усіх стовбичив малолітній переросток, вищий від Арсена на цілу голову. Неважко було впізнати в цій братії циркову трупу. Стоячи над виритою ямою, всі чекали панотця, хоч той, мабуть, не надто поспішав за такої погоди.

Арсен дістав з кишені шовкову хустину і втер нею змокріле чоло. Потім склав її таким чином, щоб назовні опинились вишиті літери «SP», і сховав назад. Ці дві літери означали «Sanatorium Potockiego», знаменитий заклад, куди заїжджалися аристократи з усієї Австро-Угорщини лікувати водами зіпсоване розкошами здоров’я. Саме для того, аби розважити їх, молодому розпоряднику ясновельможний пан граф Потоцький велів розшукати циркову трупу. На щастя, в Дрогобичі, дорогою до Львова, зупинився цирк і, щойно про це дізнавшись, розпорядник надіслав їм запрошення. Директор, звісно, радо погодився, і запросив Арсена відвідати їх та вибрати підходящі номери.

Того ж вечора, не зволікаючи, розпорядник подався на оглядини. Біля шатра його зустріли карлики в якихось дивакуватих східних костюмах і провели всередину. Там уже чекав директор, одягнений у блискучу сорочку і плащ. У руках він тримав довгу тростину, якою час від часу поправляв на голові дещо завеликий для неї старомодний циліндр. Запросивши гостя сісти, директор ґречно запитав, чи не втомився той з дороги і чи готовий до споглядання. Арсен відповів ствердно, мовляв, дорога була зовсім короткою і не втомила його. Тоді артист вклонився і рушив від нього до центру шатра, де було облаштовано щось на зразок циркового манежу.

— Доброго вечора, дорогі пані та панове! — загукав звідти директор, мовби окрім Арсена та карликів, що розпалювали в цей час два світильники, тут знаходились ще зо двісті чоловік, — циркова трупа Ройсмана, відома в усіх куточках імперії, від Будапешта до Кракова, від Львова до Відня, щиросердно вітає вас і запрошує вмоститись якнайзручніше. Ще б пак! Адже одного разу в столиці циркову трупу Ройсмана побачив сам цісар, коли проїжджав повз нас! Ясновельможний Франц Йосиф навіть смикнув при цьому вусом, що означало неабияке схвалення... — Останнє він промовив значно тихіше, мовби йшлося про щось аж надто інтимне.

Коли привітання закінчилося, карлики, що вже впоралися зі світильниками, добули звідкілясь мідну трубу і барабан. Трохи прилаштувавшись один до одного, вони заграли урочистий марш, під який на манеж вибігли з десяток яскраво вбраних артистів, а слідом за ними і могутній переросток в античному костюмі. Пройшовши красивою ходою два привітальних кола, вони знову сховалися за лаштунки.