Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

Доки готувалась моя кава, я вирішив прогулятися терасою. Випите породило в мені приязнь до всього навколо. Тепер уже я був готовий розпочати бесіду з першим-ліпшим, але на терасі не виявилось ані душі. В мене закралася підозра, що це через собачий холод, який панував тут і кілька хвилин здавався мені просто приємною прохолодою.

Над горизонтом почав сходити велетенський червоний місяць. Поява його затримала мене на терасі ще на кілька секунд. Я знову подумав про піаніста, який працює тут без вихідних за мізерні гроші. Мені захотілося почути «Claire de lune» Дебюссі, і я готовий був залишити музиканту цілу крону, якщо він це зіграє. З таким наміром я повернувся в зал для постояльців.

Місце біля рояля було порожнім, натомість хтось знову сидів за моїм столиком. Це був огрядний чоловік, одягнений у сюртук, який нещадно стискав йому живіт і груди. Лівою рукою незнайомець важко обперся на стіл, і той, здавалось, тримався з останніх сил, щоб не тріснути під його натиском.

Я вирішив бути приязнішим цього разу, хоча такий розвиток подій видавався мені щонайменше дивним. Щойно я наблизився, як товстун звівся і вгледівся мені в обличчя.

— Про що ви з ним говорили? — різко запитав він.

— З ким? — здивовано перепитав я.

— З тим, хто сидів ось на цьому місці.

Тут він тицьнув пальцем на стілець, який щойно тримав його самого.

— Ви маєте на увазі фон Ріцца?

— Авжеж, того сучого сина!

Я роззирнувся довкола, аби пересвідчитись, що цього не чує сам фон Ріцц, а потім запропонував новому співрозмовнику випити бренді. Трохи заспокоївшись, товстун кивнув на знак згоди і дістав з кишені хустину. Нею він витер з обличчя піт і потягнувся до склянки, поруч з якою все ще лежали десять крейцерів.

— Стривайте, — зупинився раптом незнайомець, — це його вино?

Я відповів, що так. Тоді чоловік спересердя жбурнув склянку на підлогу. Вона розлетілась на друзки, лишивши мокру безформну пляму.

Я покликав кельнера і заплатив за збиток. Після цього знову попросив принести випити. Незнайомець нарешті заспокоївся.

— Даруйте мою гарячкуватість, — промовив він, знову втираючи хустинкою обличчя, — проте можу вас запевнити, що маю підстави для такої поведінки. Якщо тільки у вас вистачить терпіння вислухати мою розповідь...

Я запевнив його, що сьогодні терпіння — це моя головна чеснота, і приготувався слухати.

— Мене звати Петер Браух, я піаніст, якого ви щойно слухали, — почав товстун, і я не стримався, щоб не поплескати його по плечі.

Мовби не помітивши цього жесту, музикант продовжив:

— Два роки тому у Відні я грав щовечора у розкішній ресторації, куди часто заходили багаті та впливові люди. У той час я мав усе, про що міг мріяти: славу, гроші, талант... Та найголовніше — зі мною була моя Жаннет. Ми щойно побралися і не могли довго бути одне без одного, тому вона часто приходила в цю ресторацію, чекаючи, доки я звільнюся. Моя красуня годинами не зводила з мене очей, мов приворожена. А іноді вона співала під мій акомпанемент. У неї було неперевершене меццо-сопрано. Скажу вам, мій друже, що тоді на мене дивитися було приємніше, аніж зараз. Хоча б тому, що я носив втричі вужчий одяг, аніж тепер... Словом, я був на вершині свого щастя. Як, мабуть, ви зараз...

Я скромно знизав плечима, пригадавши подумки, що справи мої зараз дійсно йдуть непогано. Кілька моїх останніх публікацій мали шалений успіх серед науковців. Після цього, як з рога достатку, посипалися запрошення провести курс лекцій у різних університетах і наукових товариствах імперії. Після Зальцбурга я повинен був відправитись до Будапешта, а звідти — до Праги.