Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

Якщо це правда, якщо був такий прорив у серце флори, то хіба щирість Гені недостатня, щоб повторити спробу? В душі хвилювання, ніби вона має до цього якесь торкання, ніби Русалія, Гриць та й легендарний «Фітогомо» — не луна минулого, а проста й дитяча реальність сучасності.

Гейя вирішила діяти...

Поглибила заняття по аутотренуванню, медитації, побувала в багатьох лабораторіях психоботаніки. Вчені вже вивчали контакти з психополем флори, проте домінувала думка, що рослинний світ перебуває на низькому рівні чутливості, не сформував розуму, а отже — не має свідомості. Дівчині такий зверхній напрямок досліджень був не по душі, вона шукала романтичних, магічних дослідників, проте не змогла їх знайти. Чи, може, вони уникали реклами і віддавали перевагу втаємниченим дослідам?

Вона вирішила діяти самостійно. День за днем виділяла кілька годин для контакту з квітами та деревами. В липні дві тисячі вісімдесят п’ятого року, коли літне буяння природи було в розпалі, дівчина повідомила вихователям школи, що хоче усамітнитися, і перепливла на дніпровські луки. Не взяла з собою жодної крихти харчів, вирішила провести експеримент повного самозречення.

Попливли ночі, дні.

Спочатку дівчина прогулювалася луками, зупинялася над квітучими групами білих гвоздик, жовтих іваників, диких мальв, милувалася ними, посилаючи ніжним, запашним друзям любов, радість, дружність. Не чекала швидкої відповіді, просто дарувала себе беззастережно, дякуючи зеленому диву планети за казкове багатство краси й гармонійності.

На третю ніч Гейя ввійшла в стан глибокого зосередження. Чумацький Шлях оповив її чоло зоряними пелюстками, дівчині здалося, що зоряний світ і вона — лише іскорки на поверхні якогось ніжно-променистого моря. Відсутня тривалість, завмерла мить, десь у безвість відкотилися тисячоліття і химери історії.

Проте три квіточки білих гвоздик, що їх вона тримала в полі зору, не пропали, не щезли в хвилях світоносної безмірності. Їхні пелюстки мерехтіли примарним сяйвом, ледь чутно дзвеніли. Гейя знала, що квіти відкриті для розмови. І вона зважилася запитати;

— Ви чуєте мене, білі красуні?

— Як і ти нас,— продзвеніли гвоздики.

— Чи відома вам тайна рослинного світу?

— Про яку тайну ти питаєш? Ми не відаємо жодної тайни. Все відкрито, все прекрасно, все в потоці дива і радості...

— А коли прийде косар чи звір... коли ваша квітка падає в пилюку, під ноги насильникам, куди тоді пропадає гармонійність і краса?

Квіти довго мовчали. Потім почулося щось дивне:

— Те, про що ти мовила, — ваша турбота. Квітка тут, квітка там. Ми є всюди, завжди...

Дивні поняття пливуть у серце дівчини, змивають павутину забобонів та упереджень. Як це просто і урочисто. Ти не лише тут, ти — всюди. Хтось вважає, що зникає твоя голова, рука, мисль, творча дія? Дарма! Ти відроджуєшся знову й знову, ніби міфічний Прометей, міняючи місце, форму, вияв.

— Мої любі, я почула легенду про Людину-Квітку, котра знайшла шлях до серця зеленого світу. Чи знаєте ви про неї?

— Знаємо.

— Чи жива ще вона?

— Хто віднайшов спільноту з квітами — той уже вічний.