Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— Якщо той шлях буде такий же безмірний і величний, як зоряний... і надзоряний... підемо разом по ньому...

— Я спробую, учителю... Я шукатиму...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Спогади, спогади.

Болісні, пекучі, невблаганні.

Пізніше, лишившись на самоті, Гейя картала сама себе: «Шукачка нового шляху. Хвастуха. Кому вирішила перечити? Всесвітньовідомому учителеві, котрий вже все думав-передумав! Хвалилася синиця море запалити. Чому в мене вирвалося те необережне слово? А тепер він зневажатиме мене, не сприйме серйозно...»

Та минали дні. І дівчина спокійніше згадувала незабутній вечір. Зрештою, вона лише на початку шляху. В кожного свій неповторний вибір. Унікальна життєва стежечка. Навіть найдосвідченіший ботанік, проходячи по квітучому плаю, не може помітити всіх травинок, билинок, комашок, метеликів, джмелів, ящірок, камінців... Чому б мені не віднайти чогось небувалого, такого, про що він не догадується? Та й не лише він... Катастрофічний Всесвіт? Деформація Цілості? Падіння у інферно Чорної Діри? А може, всі ті лиха від хворобливої орієнтації свідомості? Просто ми не туди рушили... Вже давно-давно! Може, нас просто приспали? І ми бачимо сни. Тяжкі, болісні, руйнівні... А в сні — ще система снів... А коли прокинешся... А як прокинутись? Існує безліч систем «пробудження» — від йогічних до релігійних, від психоаналітичних до магічних. Чому ж не вивели ті системи людство з полону, про який всі так болісно говорять?

А якщо це лихо — тільки людське? Скажімо, трави, птахи, метелики й квіти знають правду... і ніколи її не втрачали. Скажімо, вони бачать її, проте не можуть нам передати. Чому? Бо ми втратили спільну мову. Материнську мову Єдиного Життя. Тоді що? Почути їх, почути мову квітів, птахів, звірів... і запитати... Не соромитися запитати! Відкинувши пиху марних, забобонних віків. Сказати: «Друзі, брати... наші старші брати...» Саме старші, бо вони народжені незміряно раніше від нас... Мовити їм: «Ми заблукали, хоч і маємо так званий розум. Ми захопилися можливостями мозку — цієї небезпечної цяцьки Еволюції. Хочемо відтворити втрачену спільноту, відродити прадавню сім’ю...»

Гай-гай! Чи почують вони нас, якщо навіть ми зуміємо їх почути? Чи не викинули вони нас з свого серця, як зрадників, мучителів і вбивць? Хіба можна простим бажанням подолати ту прірву, що її ми копали між собою і живим світом віками, віками?

А все-таки... А раптом вони жадають нашого пробудження? І у них відсутня мстивість? І досить простягнути руку, як у відповідь почується срібний сміх, як у Маленького Принца з давньої казочки Екзюпері. Вірю, що так має бути. Тоді що? Треба шукати. Шукати не лише для себе, для квітів, для птахів. А й для того, щоб покликати його і сказати: «Є, любий учителю, інша стежка до волі. Вона була поруч, а ми її не бачили. Не треба рватися крізь час і простір у Безмірність. Кожен з нас — ’Безмірність. І кожна квіточка — бездонність. Ходімо до лісу, ходімо до трав, до чагарів, на луки. Я попрошу моїх друзів... твоїх друзів... і вони відчинять браму...» Гай-гай! Мрії, мрії! Коли здійсняться вони? І чи здійсняться?

На уроках Радан вів себе так, ніби й не було тієї зустрічі. Інколи блискавиця учителевого погляду падала в її серце, в грудях спалахував огонь, і знову тиша. І запитання: «Ти шукаєш, Гейє?» — «Шукаю, шукаю!» — безмовно кричала вона. І здавалося їй, що цілий Всесвіт відлунює тим криком. А він... чи чув той крик він?

Так, мої спогади, так! Не об’єднати орла й оленя, воду й вогонь. Недарма ж так розходяться шляхи «гейців» і «райців», що вони навіть різні філософії Еволюції формують. Проте що мені формули й доктрини? Серце квилить, плаче, наполягає: затримати політ без повернення! Є, повинна бути спільна стежина для двох... а отже — для всіх! Хіба не разом Квітка і Сонце?

Спогади, спогади.

Куди ви мене повели?

Країна дива

Життя вирує, кипить, відлунює громами і симфоніями, криками дітей та ревом хижаків, клекотом птахів і нечутним шепотом думки. А ти — самотня поміж тим потоком. Ніби в пустелі.

Чому?

Як це можливо?

Правда повного життя. Так сказав учитель. І в цьому — найвища істина. Можеш мати океан благ, стоси книг, сотні товаришів, безліч доріг для самовияву. А щастя відсутнє, радості нема. Бо ти — неповний. Бо ти — лише частка Цілості. Ти ще тільки можливість суверенної істоти. Щоб стати нею, щоб народитися знову, треба відтворити Цілість, знайти себе в іншому. Недарма про це так багато говорили всі прадавні мудреці. А чи самі вони досягали такого стану?

Гейя відчувала, що її ще нема без нього. Але де перехрестя, на якому зійдуться їхні шляхи? Від кого залежить, щоб це сталося? Він сказав «знайди»... Можливо, просто зронив фразу, щоб делікатно поставити дівчину на місце. А може... Може, й він жадає такого перехрестя? Те, що закрите для мудреців,— відкрите дітям. Здається, є така формула в священних писаннях минулого. Адже й тепер, в кінці двадцять першого віку, коли могутність Планети виплескується за межі Сонячної Системи, триває дискусія з приводу, здається, найтривіальніших проблем: в чому істина — в складності чи в простоті? Хто складає ядро людства — дитя чи дорослий?