Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

Вся земна історія насичена такими ілюстраціями. А ви, батьки, продовжували годувати нас давніми побрехеньками, спотворювали душі юних поколінь стереотипами ганьби і марності. Гей, як чарівно! Геракл задушив Антея, сина Землі! Аякже, є за що хвалити прославленого убивцю! А хто ж такий Антей? Це — персоніфікація антів, дітей Геї, котрі дружили з Матір’ю, любили її, брали від неї силу і мудрість. Геракліди — то ахейці, данайці, які розгромили древню расу троянів. Від тої праісторичної катастрофи започаткувалася тенденція, що виросла в «мудрість» сучасної науки й мистецтва. Гераклідам вдалося культивувати ідею незримих небесних тиранів — олімпійців. Ось де суть троянського коня! Ось де розрив цілості! Пуповина розірвалася. Потекла кров. Сипи Геї почали агонізувати. Ми й досі безсилі подолати наслідки прадавнього розгрому. А ви нам освятили «подвиги» власних руйнаторів!

Батьки! Досить того, що я сказала. Інше — хай підкаже вам глибина батьківської щирості. Не жалійте себе, як ми не жаліємо себе. Хай навіть наш вчинок катастрофічний або абсурдний, проте він дає поштовх до божевільних рішень! Лише божевільне рішення виведе Землю до нового обрію!

Радості вам і мудрості, батьки й матері! Прощайте!

Місце Кульбаби зайняла інша дівчинка. Вона вразила Речислава унікальною красою обличчя і стрункого тіла. Чорно-синя хвиля кіс, розсипаних по спині, аж до пояса, прозоро-карі очі, що вдивляються у простір, понад предметами цього світу, худорляве аристократичне личко, ніби виписане геніальними художниками Відродження. Вона помовчала якусь хвилину, ніби вибирала найбільш доречні слова. Потім співчутливо сказала:

— Мені жаль кидати Землю. Тут зародився пуп’янок моєї свідомості, тут я відчула себе Людиною й Жінкою. Тут я відчула силу Любові. Тут я познайомилася з болем Буття. Зрештою, саме тут я зустрілася з друзями, котрі летітимуть поряд у вирій зоряного океану. Проте саме тут я відчула й біль та жах в’язничної туги, задихнулася від безнадійності обмеженої історичної круговерті. Хтось повинен розрубати порочний вузол... бо розв’язати його — дарма пробувати! Знаю: вся структура Земного інферно-тюрми скрегоче зубами, щоб зупинити нас, бо це — початок її саморуйнації. Але ми не зупинимося! Хай навіть все населення пекла, ридаючи й проклинаючи, благав нас залишитися — вороття нема! Батьки, на прощання прослухайте вірш-імпровізацію! В ньому — емоції світовідчуття, з яким я покидаю материнське лоно Планети...

Плачуть двері темниці,

В’язень виходить на волю.

В небі курличуть птиці,

Квіти на видноколі...

Йому всміхаються діти —

Далекі, ласкаві зорі,

Його обнімають віти,

І пісню співає море.

Йому вся Земля під ноги

Стелеться, мов стежина...

В’язень бесідує з Богом

І плаче, немов дитина.

Сльозина у нього грає

Райдугою на Сонці,

І Безмір здається раєм,