Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Димитре! Не кричи на мене. Треба бути лицарем не лише у вояцькій справі. Замість того, щоб пораяти, підказати... ти сваришся...

— Бо ти захитався! Чорт не спить — хіба не відаєш цеї мудрості? Досить торкнутися ногою смоли, і потім спробуй відірватися. Недарма запорожці й ноги жіночої не допускають до свого стану. Мені казали старі козаки, що в правдиві лицарі приймають лише того, хто навіки зрікається сім’ї, хто вмирає для любощів та солодощів постільних!..

— І ти вже вирішив, Димитре? — вражено запитав Івась.— Ти все життя волієш бути самотнім?

— Так! — гордо відповів Димитр.— Для мене сім’єю стане Українська земля. Хіба цього мало?

— Прости, брате,— понурившись, прошепотів Івась.— Якби я знав... Але що ж маю діяти? Я присягав тобі... я присягав їй... Як має чинити козак, лицар, щоб не зламати слова? Підкажи, дай раду?

— Гаразд,— усміхнувся княжич і поплескав товариша по плечу.— Може, так навіть краще буде... відверне увагу князя від нашого наміру. Підемо до нього, попросимо, щоб він благословив шлюб з Ганнусею...

— А хіба без цього не можна?

— Вона з дворових. Без дозволу князя Корибута панотець не обвінчає. Так ось... Після весілля, після любощів... не дивися на мене вовчим поглядом!.. Після того, як все те завершиться, ми рушимо туди, де вже давно перебуває наше серце. Втямив? Вона матиме в лоні від тебе, отже, твоя присяга не зламається, ти вічно будеш з нею... Та й пізніше, якщо доля змилостивиться, хто заборонить закоханому інколи відвідати своє божество? Ходімо ще порадимося з Тайнооком, певен, що він підтримає мій план...

У наступну неділю вбрана по-святковому Ганнуся, заквітчана й прихорошена, в супроводі Івася та Димитра постала перед очима князя Корибута. Володар прикипів поглядом до дівчини, потім вколов очима Вогневика І княжича.

— Що за проява? Хто ця дівчина? Чого ви волієте?

Димитр спокійно й стримано розповів про все, що відбулося між донькою його слуги і князівським вихованцем Івасем. Закохані просять благословення на шлюб і доброго слова.

Вогневик з Ганнусею опустилися перед володарем на коліна.

— Ясновельможний пане,— тремтячим голосом промовив хлопець.— Ви достатньо проявили лицарську великодушність, давши мені освіту і дружбу вашого благородного сина. Я ніколи не забуду князівської доброти. Явіть ласку й тепер, як батько, благословіть нас з Ганнусею на спільну долю, на щастя!..

Князь Корибут мовчав, але видно було, як його щоки наливаються бурячковими барвами. Нарешті його прорвало:

— Я достатньо проявив великодушність — ти так сказав? А якщо достатньо, то чому знову й знову ти, плебейський сину, жадаєш користуватися моєю ласкою, а до того ж — моїми людьми? Чи не занадто розкішний скарб привабив тебе... скарб, можливо, достойний кращої оправи?! Гей, слуги! Одведіть її до палацу!

— Паночку, паночку, що ви дієте? — заплакала Ганнуся, падаючи на землю.— Пожалійте нас, ясновельможний паночку!

— Не бійся, дівчино, тобі ніхто не вчинить злого! — розважливо мовив Корибут. А повернувшись до Івася, котрий ще не отямився від потрясіння, суворо гаркнув: — Забудь про дівоче личко, якщо хочеш зберегти мою ласку. Чуєш? Ти втямив?

— Батьку! Ти чиниш зле,— понуро озвався Димитр.— Де твоє благородство, де гонор князя?

— Як смієш ти пащекувати? — скипів Корибут.— Ти ще не господар в Лубнах. Я тут наказую й милую! Ведіть її до палацу, чого заклякли?

Литвини схопили Ганнусю попідруки, потягли до входу. Вона кричала, голосила, проклинаючи й себе, і долю: