Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Чого ж тут пояснювати? — скипів княжич.— Ми завершили освіту в Європі, можемо тримати шаблю в руці. А далі що? Бенкети з дурною шляхтою, розправи над беззбройним людом, розбрат і чвари з-за того чи іншого шматка землі? А тим часом південь України шматують кримчаки й турки, безкарно ведуть в полон тисячі наших людей! Ти хіба забув про заповіт Вітра-в-полі?

— Не забув,— зітхнувши, одвітив Івась.— Але ж, Димитре, що ти скажеш князеві? Гадаєш, що він відпустить тебе за пороги?

— Не відпустить! — згодився Димитр.— А тим паче тепер, коли воліє, щоб я став його спадкоємцем. Ха-ха! Син розбійника, козака — володар людських душ і земель!..

— Тихо! Почують!

А, пусте! Не варто роздумувати над облудними проблемами, Івасю! Прибудемо в Лубни, розглянемось, що та як... і в путь! Старий Корибут доки отямиться, а ми вже будемо на Хортиці!...

— Дай Боже, дай Боже!..

До Лубен прибули на початку липня. Буйні жита наливалися добірним зерном, обабіч шляху красувалися діброви й сади, а поміж ними чепурні білесенькі хатки.

— Справжній Едем,— мовив Димитр, оглядаючи розкішні краєвиди.— А доста ногаям пролетіти над землею — і Господня краса стає пусткою. Невже не знайдеться сили, щоб навіки загнуздати руїну?

У замку князя Корибута вже чекали. Знаючи панські звичаї, управитель приготував багатий бенкет, запросив довколишніх дрібних шляхтичів. Гості кружляли меди та вина, проголошували «віват!» володареві краю, вихваляли його мудрість і силу, багатство і достойних синів. А Димитр з Івасем, віддавши належне гостям, тихенько вислизнули із замку і верхи подалися до Ведмедівки, маючи надію зустрітися з незабутніми людьми — Тайнооком та Вітром-в-полі.

Хуторяни з подивом проводжали захопленими поглядами двох ставних вершників, вбраних у розкішні кунтуші та шапки з барвистим пір’ям. Типи затріщали від дівчат, котрі де й взялися, виглядаючи з-за кущів. Хлопці з тривогою наблизилися до землянки, що майже потонула в бур’янах. Прив’язавши коней до тину, ступили на густий моріг. Здавалося, що по цьому подвір’ї вже давно не ходили люди. Проте з відчинених дверей почулося кахикання, на порозі з’явилася похилена постать в полотняній сорочці та штанях. Сива-сивесенька голова, худющі руки, невидющі очі, втоплені в простір.

— То ти, Івасю,— тихо запитав старий співець.

— Батьку! Батьку! — заридав Вогневик, обнімаючи кобзаря.— Що ж з вами діється?

— Літа, літа,— усміхнувся Тайноок, проводячи пальцями по обличчю юнака.— Ого! Вуса відростив, справжній козак! А то ж хто з тобою? Чи не побратим Димитр?

— Вгадали, вгадали, батьку! — озвався княжич, і собі обнімаючи кобзаря.— Прибули нині до Лубен і одразу вирішили провідати своїх...

— Спаси Біг, спаси Біг,— витер сльозу на щоках Тайноок.— Серця ваші не згасли у далеких землях...

— А він... чи побачу я його? — з тривогою запитав, Димитр.

— Пізно прибув,— похилив голову кобзар.— Пізно, сипку. Загинув мужній лицар Вітер-в-полі.. Славний бій був за Черкасами. Хлопці добряче пошарпали татарву та й самі отамана втратили. Поховали його в стену на могилі...

— Де його могила? — палко скрикнув Димитр.— Я волію побути там...

— О гарячий хлопче! — погладивши княжича по голові, мовив Тайноок.— Не пора нам вирізняти могили — хто де лежить. Вся земля Українська — кривава рана, велика могила. Квилить вона, плаче, прохає захисту.!.

— Ти чуєш, Івасю? — стиснув побратимову руку Димитр.— Ти чуєш?