Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

На розвідку своїх вояків посилає,

На Вкраїну рідненьку поспіша, завертає, гей, гей, гей!

— Гей, вартові українські, на вежах не спіте,

Смолоскипи тривожні хутчіше паліте!

Хай вогонь запорозький юнаків пробуждає

Та до бою святого усіх піднімає,

До коша побратимського кличе-єднає! Гей, гей, гей!

— Спасибі, спаси Біг, батьку! — розчулено сказав Івась, беручи до рук прадавню кобзу від Тайноока.— Не забудемо твого заповіту. Своєчасно нагадав ти нам, де наше місце...

— І ти так мислиш, Димитре?

— Так, святий старче! Лише так!

— Тоді я спокійно помру. Не бентежтесь, хлопці вірні допоможуть вам добратися до Хортиці. А там доля козацька та благословення моє поможуть на стежках вояцьких, лицарських! Бог на поміч, кохані діти! Бог на поміч!..

. . . . . . . . . . . . . . . .

Князь Вишневецький гасав з княжичем Димитром по довколишніх фільварках, смолокурнях, поташних, мисливських угіддях, знайомлячи молодого спадкоємця з господарськими хитрощами, з управителями, орендаторами, стараючись приохотити юнака до діяльності, яка лежала в підвалині всіх історичних потрясінь, походів, нападів, сварок, переворотів. І не відав старий Корибут, що серце молодецьке давно вже літає десь далеко-далеко, що доля і вірні сподвижники Вітра-в-полі готують все необхідне для тривожної, небезпечної дороги. Чи сумнівався Димитр у своєму рішенні, чи відчував, що душа вибирає між кількома стежечками?

Найглибші роздуми підтверджували, що вибору нема, бо приваблювала молодого Вишневенького (а він сподівався, що і побратима Івася) така потужна сила, якій в минулому житті нічого навіть протиставити.

Та зненацька сталося непередбачене. Вогневик закохався. Полонила його серце дівчина Ганнуся з князівського села Засулля. Батько її був дворовим пасічником в бортницькому господарстві, розкиданому по хащах довколишніх лісів, він старшинував над десятками медозбирачів. Шістнадцятилітня дикунка, виплекана медами, молоком та суницями, мала карі очі, дві темно-русі коси, гнучкий стан і незалежну, бунтівливу вдачу. Проте вогняночубий парубійко, побратим княжича, їй сподобався. Три ночі вони раювали під липневими зорями, присягалися у вічному коханні, Вогневик співав їй пісні та думи, перейняті від Тайноока. А потім настала пора дії. Димитр, дізнавшись про несподіване почуття побратима, розлютувався. Він докоряв йому гнівно й безжально:

— Невже гарненьке личко пересилить наше рішення — їхати до Хортиці?

— Хто тобі сказав, що пересилить? — виправдовувався Івась.— Але ж я полюбив дівчину, Димитре... Хіба можна так просто начхати на все, забути любов, зруйнувати присягу?

— Яку присягу? В чому ти їй присягався?

— Що любитиму вічно. Що ми ніколи не розлучимося!

— Дурню, дурню! Якби всі козаки давали таку присягу, що б тоді сталося з притулком запорізьким? Хто піднявся б на захист Отчини? І як же ти гадаєш вирішити отаку подвійну задачу — їхати зі мною і бути вічно з Ганнусею?