Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Вона, вона! А хіба що?

— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!

— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!

Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька кроків. З глибини покоїв пролунав зляканий голос Ганнусі:

— Хто це?

Вогневик кинувся назустріч, простягнув руки до блідого личка, що неясним овалом вирізнялося біля свічки, облямоване білими простирадлами та пухкими подушками.

— Кохана! Це я! Біжімо! Все готове! Нас чекають!

Дівчина зіщулилася в глибині ліжка, нажахано зашепотіла:

— Ні, ні! Івасю! Я не можу! Втікай, бо лихо буде!

— Чому не можеш? Що сталося? Ти ж присягалася! Ми втечемо, обвінчаємося! Я повезу тебе далеко-далеко, де жоден князь не дістане нас!

—Івасю! — заплакала Ганнуся.— Вже пізно! Мене взяв князь, я не дівчина! Він обіцяв стати зі мною до шлюбу! А якщо ні — тоді Сула прийме моє тіло, а Бог святий душу!

— Він взяв? — закляк від несподіванки хлопець.— О, яка ганьба! Як ти могла? Ти ж казала...

— Івасю! Хіба я могла опиратися? І ще... він сказав, що від моєї згоди залежить твоє життя... Я любила тебе і тому захотіла врятувати свою любов...

— Мовчи! — важко видихнув юнак.— Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав тебе? О, дурень, дурень!

За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово вироста висока постать Вишневенького з смолоскипом в руках.

— Хто тут? — гримнув він.

Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгнутий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!

У коридорі чулися гучні крики володаря:

— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!

Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він згадав про колекцію Корнбута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкісної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лицарів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя буцімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корнбута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попередників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.