Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Забувати не варто! — заперечив Димитр, смикаючи вуздечку.— Але жалкувати теж не слід! Що можна втратити в цьому житті? Хіба що в’язницю? А в душах вона — найтяжча! Пам’ятаймо про те!..

Чи просто пташеняті з гнізда летіти вперше?

Донині все було приємно й просто. Теплий пух гнізда, смішні грайливі браття, смачна пожива в дзьобі батька або матері. Та поступово наростає пір’я, у серці виника бажання дивне і страшне, тривожить все єство солодким, трепетним передчуттям...

Передчуття польоту...

А раптом я не полечу? А раптом не зумію? Небо глибоке і страшне, чарівне й недосяжне. Що з того, що батьки літають? Вони, можливо, народились з такою здатністю.

Внизу, вгорі, з боків — безодня. Під пташеням — тісне гніздо, а перед ним — безмірність для польоту.

Щебече мати, кличе, просить:

— Відважним, синку, будь! Хіба ж даремно крила в тебе виросли?

Що таке падіння Люцифера-Світоносця? Чому воно сталося у Всесвіті, на Землі, в кожній душі? Що означає страхітлива катастрофа, яка й досі лихоманить буття, кидаючи в безодню розпачу душі, породжуючи безліч легенд і містифікацій, сіючи зневіру, потоки лукавства, обману, занепаду?

Перекази твердять: заздрість, гординя.

А може, щось простіше? Скажімо, розчарування.

Ти сприймаєш Бога, учителя, вождя, ведучого, наставника крізь екран любові, захоплення, безоглядної віри, мислиш і дієш відповідно до ідеалу, що його засвоїв і зробив своїм. Ти вже не мислиш себе окремо від ведучої зірки, від великої мрії про торжество святого заповіту, чим би він не був — моральним кодексом духовності, ідеєю загального добра чи планом побудови гармонійного суспільства.

І раптом — розчарування!

Там, де захопленому духові ввижалося сяйво любові та праведності, проявляється сутність агресивна, злобна і гордовита. Не всеосяжний дух добра й гармонії, а лукавий ревнивець, котрий не допускає поруч з собою не лише когось вищого, а навіть рівного.

Те саме з ведучим, з вождем. Той, хто вважався мудрим і безпомилковим, поєднуючим в собі досвід віків та безліч і героїчних попередників, виявляється убогим ліліпутом, розгубленим боягузом, жорстоким духовним упирем, сповненим ненависті та заздрості до кожного, хто зберігає в серці краплину стихійної радості.

Я аналізую всі ці проблеми з нинішньої позиції, намагаючись осмислити стан юної розгубленої душі в катастрофічні періоди буття, коли образ «ведучого» тьмяніє, падає, а ти залишаєшся самотній під байдужим поглядом невблаганного неба. Що діється тоді з ідеалами, з вірою в добро, любов, вірність? Чи не розмиваються всі ці духовні скарби, як сіль у воді, втративши орієнтир авторитета — духа чи людини, котрі уособлюють сутність творчого поклику, за яким ти йшов?

Чи не породжуються таким чином легіони сатанинських сил у легендарному небесному царстві, бо, розчарувавшись у так званому творцеві, розгублюють на космічних манівцях свій ведучий алгоритм, перетворюючись у тривіальних чортів, дияволів, демонів?!

А хіба не те саме тут, на Землі? Гляньмо довкола. Тепер, коли пишуться оці спогади, сотні тисяч юнаків та дівчат, втративши гармонійні соціальні орієнтири, кинулися в апендикси розмаїтих псевдодуховних та квазікультурних капканів. Ідоли впали, а нових «богів» ще нема. Кожен творить сам собі регіонального божка або вдячно кидається на екзотичну приманку року, наркотиків, мікровождів, безбережної анархії або й цілковитого нігілізму, що веде до людиноненависництва, до заперечення сенсу буття. Ми підійшли до апокаліпсичного порогу, за яким — пробудження, політ на нововирощених крилах або — падіння в безодню, щезання із сторінок Всесвіту, з Книги Життя.

Вертаючись до катастрофічного сорок першого року, я згадую, що юнацькій душі було невимовно тяжко зберегти рівновагу поміж вихорами зневіри, цинізму, байдужості, злорадства та відвертої зради або злочинства. Для мене ідеали соціалізму, братерства, гуманізму, побратимства, співчуття до скривджених ототожнювалися з самою сутністю життя. Навіть думка не виникала, що можна жити, працювати, творити в ім’я марного проживання, нагромадження харчів, матеріальних вартостей, предметів, вбрання. Можливо, це був своєрідний духовний полон, після якого людина вже зливається з самим шляхом, дорогою до ідеалу. Можливої Якщо це полон, то я й досі не звільнився від нього, двічі пройшовши крізь вітчизняні табори позбавлення волі, а перед тим звідавши морок окупації та труднощі війни й повоєнних літ.

Згадуючи минуле, я щасливий, що зумів не впасти перед очевидністю політичної та соціальної девальвації структури, створеної ренегатом революції. Десь в глибині душі був живчик, який вібрував певністю у незнищенність духовних вартостей. «Квітка й серед багнюки не втратить своєї краси,— казав мій дід Василь.— А багно, навіть всівшись всередині квітки, не звеличить себе».