Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Люди прогули, що все ясно.

— А поскільки ясно, то вибирайте собі старосту, коменданта, зголошуйтесь добровільно до поліції, щоб оберігати порядок і виловлювати бандитів. До того ж... бачу, що на церкві Божій хреста нема. Як можна жити без служби Божої? Ай-я-яй! — докірливо помахав пальцем офіцер, ніби батько неслухняним дітям.— Негайно поставте хреста на церкві, найдіть священика, розпочинайте жити мирно і слухняно...

Я стояв за церквою, виглядаючи з-за стіни, і здавалося, що все те відбувається не в справжньому світі, а на сцені театру, під відкритим небом, діється бездарний, дурний спектакль, в якому всі люди і учасники, і глядачі. Ось лише режисера не видно, але його присутність відчувалася щохвилини. Ім’я тому постановщикові — страх! Він торкався незримими щупальцями кожної душі, кожного серця, і найганебніше було те, що механізми боягузтва, які спрацьовували в присутності окупантів, формувалися в попередньому соціумі — найпередовішому, найлюдянішому, найкращому в світі...

Наступного ранку в центрі села заторохтів мотоцикл. До Кілова прибуло два німецьких автоматники. Всюди було розклеєно відозви з вимогою здати зброю. За непослух — смерть.

Я захопив нагани, зустрівся з Андрієм Приходьком. Ми чкурнули до гатки, там над річищем, в кущах лози, заховали зброю й набої. Потім повернулися до церкви. Автоматники стояли на перехресті вулиць, курили сигарети, весело регочучи, а мимо них проходила вервечка червоноармійців та матросів у чорних бушлатах. Вони кидали рушниці, револьвери, ПТР (протитанкові рушниці) та кулемети на купу, та гора росла, ширилася. А оспівана армія, похнюпивши голови, отримувала з рук окупантів «перепустки» і прямувала до переправи.

Німці, роздаючи папірці, вигукували:

— До матки! До матки! Війна капут!

Я не вірив своїм очам, не міг збагнути, чому сотні людей покірно вручали свою долю нахабним, зарозумілим напасникам, яка гіпнотична сила змушує наших бійців, котрі, безумовно, здатні були на героїчні справи, на мученицьку смерть, покірно складати зброю під ноги ворогам. Пізніше стало відомо, що на Правобережжі, за переправою, обеззброєних бійців відправляли до табору, що дехто з них, збагнувши обман, розривав пелену заціпеніння і виривався з рук окупантів. Відомо всім нам, що пізніше, коли країна знову відновила монолітність духу, кожен з тих упокорених спалахував і повертав собі генетичну мужність. Але ж чому тоді розпався ланцюг єдності, чому тисячні маси героїв перетворилися на якусь мить в гурт безпомічних ягнят. Хіба пояснили ми це навіть тепер? А що ж міг відчувати я — чотирнадцятилітній підліток, по щоках котрого текли сльози безсилого жалю і розгубленості, бо перед моїм поглядом тріщав, розпадався на частки неповторний космос юної душі?!.

Спогади про Байду

Народилася дитина в темниці. Там і вросла. Бачила світ крізь загратоване віконечко: голі скелі, самотнє сухе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в’язневі, що не існує нічого, окрім того краєвиду, що виднівся за гратами.

Та прокотився могутній смерч над в’язницею. Зруйнував вікові стіни. Розбіглися геть наглядачі й вартові. В’язень лишився живий. Вибравшись з уламків, він був страшенно вражений.

Його звичний краєвид — деревце, скелі, шматочок неба — губився в неосяжності видноколу. Навкруги синіло небо, вдалині іскрилися хвилі моря, золотилися ниви, зеленіли буйні ліси, сяяло сліпуче, ніколи не бачене в’язнем сонце.

— Звідки цей новий світ? — шепотів захоплено й нажахано колишній в’язень.— Адже його не було!

О смішний в’язню! Не світ виник, а стіни твоєї темниці впали. Благослови смерч, що відкрив для тебе всеосяжність!..

У червні місяці літа 1534-го Димито Вишневецький з Івасем Вогневиком приїхали з Варшави до литовського замку князя Корибута, щоб вшанувати покійну пані Стефанію: вона померла після потрясіння, яке пережила, побачивши посаджених на кіл литвинів — утікачів з князівських земель. Про теє старий володар княжичу не казав, проте Димитр якось почув страшну вість від охоронців і кілька днів ходив по замку сам не свій, навіть підняти погляд на князя йому було тяжко.

За тиждень Вишневецький звелів готуватися до далекої подорожі на Україну, до Лубен. У прибалтійському родовому гнізді залишався молодший син Михайло, а Димитрові настала пора передати володіння понад Сулою.

Валка рушила в останні дні червня. Над литовськими землями вирували грози. Шляхи розгасли, коні ледь-ледь тягли важкий ридван Корибута, а хлопці відривалися від охорони і мали можливість говорити відверто й досхочу.

Між темно-синіми хмарами блиснуло сонце, праворуч над обрієм запалахкотіла райдуга-веселка, та не одна, а семеро чарівних небесних брам. Димитр захоплено вказав у той бік рукою.

— Поглянь, Івасю! Невже дарма Господь дає такі знаменні знаки? Маємо увійти в ту славу або до смерті топтати багнюку остогидлого життя...

— Я не збагну твоєї поетики,— озвався Вогневик.— Кажи ясніше!