Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Не зовсім,— розгубився я.

— Ти читав Робінзона?

— Читав...

— Ну от... Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Мабуть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, кристалізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність...

— Тепер починаю розуміти...

— Ну й добре. Вірити треба в те, що ми читали в мудрих книгах, що нам заповіли батьки, чого чекає земля рідна і народ. Гадаєш, я не помічав, як дивилися на нас твоя матінка і господиня хати? Думаєш, легко нам кидати вас напризволяще перед ворожою навалою? Боляче, хлопчику! Боляче так, що легше вмерти, аніж дивитися людям в очі...

— Чому ж так сталося? Ми ж були найсильніші!

— Мовчи. Не треба порожніх слів. Життя покаже, чому відбулася оця катастрофа. Головне — не втрачати віру...

— То вернуться наші? Ви знову повернетеся назад?

— Я — не знаю,— печально сказав генерал.— А наші вернуться. В цьому нема ніякого сумніву. Чуєш? Вір сам і товаришам кажи про це!..

Ми попрощалися з льотчиками на краю села. Наступав вечір, вони розтанули в хащах, ніби їх і не було.

Сестра чомусь заплакала — гірко, невтішно.

— Чого ти? — здивувався я.

— Не знаю. Мені здалося, що цей красивий генерал незабаром помре...

— Звідки ти взяла?

— Побачила. Мені показалося, що він лежить горілиць на дубовому листі, а його товариші копають могилу... а на скроні — рана.

— Таке приверзеться!..

Не знаю, чи було якесь зерно в інтуїтивному передбаченні Олі, проте із Старого долинула чутка, що група радянських офіцерів, переодягнених в цивільне, потрапила в засідку до групи німецьких мотоциклістів. В короткому бою фашистів перестріляли, але й найстаршого в групі втратили. Його поховали в лісі. Що трапилося далі з втікачами — невідомо...

За кілька днів до Кілова в’їхала автомашина — чотиримісний кабріолет. Дверцята відчинилися, на землю ступив словацький офіцер. В супроводі трьох солдатів він відвідав приміщення сільради, звелів супутникам зірвати червоний прапор, проте іншого не почепили. Гурт людей з найближчих хат зібрався біля церкви, приготувався слухати промову нової «власті». Офіцер — випещений, вродливий, стрункий — дивився на жителів доброзичливо й дружньо (у всякому разі, мені так здавалося). Він звелів затямити, що «жидо-большевики» вже ніколи не повернуться, що треба звикати до влади «великого рейху», що всі розпорядження військового командування, а згодом — новопризначеної цивільної влади рекомендується виконувати хутко й безвідмовно, бо за законами військового часу непослух карається смертю. Офіцер розмовляв химерним суржиком, мішаючи словацькі слова з українськими, проте все було зрозуміло.

— Ясно те, що я сказав?— запитав офіцер.