Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Хочеш морські урагани збороти?

Слухай, як котиться грізна пора.

Миті такої більше не буде:

Хвилі внизу, а вітрила — вгорі!

Вітри напружені б’ються у груди

Вірних матросів — посланців Зорі!..

Де критерій для оцінки минулих подій? І чого варта будь-яка оцінка? Що дає вона навіть в тому разі, якщо ти достойно й слушно визначив причини абсурдних чи помилкових дій? Хіба прийдешня історична динаміка матиме якусь тотожність з минулою, щоб врахувати набутий досвід? Кого й чому навчила тисячолітня вакханалія насилля, кровопускання, братовбивства і зради? Інколи зароджується підозріння, що будь-яка, нова ситуація виростає не з минулих причин, відомих людям, а має корінь в цілком іншій реальності. Наприклад, білі квіти лілії, красуючись на плесі озера чи ріки поряд з іншими прегарними посестрами, мають контакт між собою не в надводному просторі, а в глибині баговиння, у невидимих для ока надрах, куди сягає їхнє коріння.

Чи не в тому абсурд людського буття, що ми не відаємо про власну безодню, де зароджується дух і душа?

Як би там не було, але спогади потрібні, як нитка Аріадни, що має вивести нас до світу, звідки ми випірнули в цю химеричну реальність. Згадуючи свої підліткові роки, я не можу визначити причинності для жодної своєї дії, та й не лише своєї, а й того, що відбувалося з нашою сім’єю, Україною, братерськими народами та й всім людством. Що там говорити про юнацькі літа, коли й тепер ще нема бодай пунктиру, щоб визначити напрям для польоту у вирій. Чи було коли-небудь з тобою, читачу, таке, щоб після пробудження зі сну ти замислювався, хто ти, де ти, як сюди потрапив, як тебе звати?

Зі мною таке відбувалося часто — і в дитячу пору, і навіть тепер, коли голова подібна до квітки кульбаби. Особливо гостро це відчувалося у в’язниці, коли пробуджена свідомість торкалася розплющеним оком кованих залізом дверей чи ґрат, металася судорожно у пошуку пояснення і слухняно та втомлено приймала для вжитку знайомий стереотип земного лабіринту, не маючи сили й вміння прорвати пелену ілюзії та вийти до щасливої реальності.

Але повернемося до тривожної довоєнної пори.

У сороковому році я закінчив неповну середню школу — сім класів, отримав похвальну грамоту. Валя Тригуб, мій незабутній товариш, поступив у восьмий клас Кагарлицької середньої школи, а я подався у Київ — поступати в геологічний технікум. До омріяного учбового закладу мене не прийняли, зважаючи на недостатній вік — неповних тринадцять літ. Батько, який тоді працював слюсарем у військовому училищі зв’язку ім. Калініна, водив мене ще в кілька технікумів — здається, в політехнічний, в педагогічний, проте всюди було те саме: надто молодий. «Пощастило» в технікумі шкіряної промисловості на Печерську: там прийняли документи без екзамену, оскільки я був відмінником. Минуло кілька тижнів, я забрав документи назад, збагнувши, що до шкіряної промисловості не маю жодного торкання ані в минулому, ані в прийдешньому. Батько втовкмачив мене в школу зв’язківців, що містилася на вулиці Прорізній. Вчитися було легко, я схоплював премудрість телефонної та іншої справи, пов’язаної зі зв’язком, на льоту, викладачі були задоволені моїми успіхами і обіцяли блискучу кар’єру. Житло батько знайшов тут же таки, близенько від школи, на розі Прорізної й Хрещатика. То був дім для сімей військовослужбовців, здається, дев’ятиповерховий, надійно змурований з темно-червоного граніту. Куток для мене здала вдова військовослужбовця, похилого віку, привітна, доброзичлива. За двадцять п’ять карбованців вона готувала мені столування, давала постіль. Від неї я дізнався, що маю звичку вночі ходити по кімнаті з заплющеними очима. Така недуга — а може, ні? — називалася лунатизмом. Спочатку вона нічого не казала, але одного разу я, загорнувшись в простирадло, вийшов на балкон і, забравшись на перила, почав балансувати на них. Господиня жахнулася, адже квартира містилася на шостому поверсі! Вона ледве дочекалася, коли я повернувся до ліжка, повісила замок на балконні двері, а вдень викликала батька. Було вирішено відправити мене додому, чому, до речі, я був тільки радий.

Батьки бідкалися: що зі мною робити? Передчасне закінчення школи, чим і я, й вони пишалися, виявилося марним, я ніби вибився з слухняного журавлиного ключа, а тому потрапив у якийсь руйнівний вихор. Сестричка Оля, котра закінчила, школу тільки на рік раніше, але «своєчасно», відповідно до запрограмованого віку, вже вчилася на другому курсі Ржищівського педагогічного училища, а мені доводилося бити байдики ще цілий рік, щоб мати право на вступ до середніх учбових закладів. Зрештою було вирішено, що я повчуся у восьмому класі Кагарлицької школи, щоб не розбеститися в бездіяльності.

У ті роки соціальна й політична реальність атакувала юний мозок парадоксальними, абсурдними подіями. Дорослі боялися навіть аналізувати вихор суперечливих вчинків Сталіна та його соратників, а підлітки та юнаки знемагали від спроб узгодити декларації вождя всіх народів та його циркові рішення. Пам’ятаю, що наше покоління виховували в дусі захоплення могутністю та непереможністю Червоної Армії, і та віра була природною, щирою, опертою на ентузіазм та відданість комуністичним ідеалам. Проте навіть дитячий зір відзначав убогість червоноармійської форми, нерозвинутість наших офіцерів, відгомін про враження жителів Західної України, приєднаної до Союзу в тридцять дев’ятому році, після контакту з нашими військами докотився до нас, і ми хворобливо прокидалися від тяжкого гіпнотичного сну славослів’я та соціальної пихи, розуміючи, що існує прірва між тим, що написане в газетах чи книгах, і тим, що діється в світі.

Тяжким випробуванням для тодішньої свідомості був пакт про ненапад з гітлерівською Німеччиною. Досі ми знали, що фашизм є антинародним рухом, що гітлерівська банда — агентура світового імперіалізму, що спілка «держав осі» сформована для боротьби з Комінтерном. І раптом, зненацька ми прочитали в газетах, що націонал-соціалістська партія — братська партія, що ми з Німеччиною — друзі навіки й ніколи не здіймемо зброї один супроти одного; ми німіли від подиву й містичного остраху, коли бачили на фотографії Молотова в обнімку з Гітлером, а Сталіна з усміхненим, щасливим Рібентропом. Все полетіло шкереберть, критерії танули, як піна на сонці, наші вчителі у відповідь на прискіпливі запитання учнів, як розуміти химерні події, розводили руками, ніяково мугикаючи: «Ми нічого не розуміємо, діти! Напевно, в цьому є якась, політична таємниця. Маємо вірити лише в одне: наш мудрий вождь знає, що треба робити!..»

Тим часом з бібліотек щезали книги та журнали, де фашизм та націонал-соціалізм згадувалися дошкульним словом, з прокату зняли фільми, навіть історичні, де німців громили вітчизняні війська. Було заборонено показувати стрічку «Щорс» у постановці Довженка, «Олександр Невський» та деякі інші. Ешелони з хлібом, салом, маслом невпинно прямували на захід, вождь твердив про надійний мир, а тим часом прості люди бачили тяжкі сновидіння про війну з німцями, чутлива психосфера народу вже малювала в півсвідомості ті події, котрі сягали корінням у історичний ґрунт, давно запліднений драконячими зубами.

В кінці тридцять дев’ятого року Сталін вирішив зажити лаврів військового стратега, давши наказ про війну супроти Фінляндії. Коли учитель фізкультури прочитав у газеті повідомлення про початок конфлікту, наш клас дружно закричав: «Ура!» Вихователь дивився на наші захоплені пики мовчазно й сумовито, і ми відчули в його погляді щось незвичайне, трагічне. Ентузіазм потроху згас, і вчитель стримано сказав: «Це добре, діти, що ви патріоти. Але не забудьмо, що кожної хвилини на снігу залишаються непорушні тіла наших червоноармійців та командирів. То — наші брати й батьки...» Він ніби вилив холодної води на наші голови. Ми сприймали вістку про війну як кадри цікавого фільму, зовсім не прикладаючи ті повідомлення до власного життя, а тут зненацька над сонною бездумністю прокотився болісний вихор, нагадуючи, що життя складається не лише з урочистостей та свят, а й з болісної реальності. Незабаром почали приходити вістки про вбитих та поранених, стало відомо про впертий опір білофінів, про потужний захист «лінії Манергейма», про бездарність нашого командування. Навіть так звана «перемога», яка дала нашій країні смужку додаткової території, засвідчила страхітливу! бездарність і підлість сталінської кліки ще тоді, до вирішальної битви з фашизмом...

А потім — жахлива вістка про війну. Її чекали, передчували, проте повідомлення про напад Німеччини було громом серед ясного неба. Налагоджувалося життя, люди вперше за багато літ наїдалися вдосталь хліба й до хліба, весна сорок першого видалася доброзичливою, врожайною: стіною стояли на українських полях жита й пшениці, буйно зацвіли сади й зав’язалися на плід. Я пам’ятаю прогулянки в полі за Буртами: жито вигналося так високо, що я пірнав у нього з головою — а ріст у мене був підходящий. Більше ста вісімдесяти сантиметрів.

У червні ми з сестричкою їздили до Києва, здавали документи до геологічного технікуму. Оля бажала туди перевестися із Ржищівського педагогічного училища, а я вирішив поступити на перший курс. Поверталися ми, як завжди, пароплавом, бо автобусного сполучення з Кагарликом до війни не було. Херсонський пароплав усю ніч чалапав до Ржищева, десь о четвертій ранку ми зійшли по трапу на берег. Над Дніпром уже розплющував око схід, світанкова прохолода змушувала зіщулюватись. Не встигли ми пройти й п’ятисот метрів, як над пустельними вулицями Ржищева загримів динамік: «Громадяни й громадянки Радянського Союзу!» То була відозва Молотова до народів нашої країни. Ми незчулися, й коли пролетіли відстань від Дніпра до Буртів, дома всі вже знали про тяжку вістку. Люди дивувалися, чому Сталін не виступив по радіо. Деякі їдучі діди зауважили, що вождь всіх народів ще не встиг зорієнтуватися, у якого Сірка позичати очей, як пояснити людям, що «братська партія» вчинила віроломство.

Ті дні згадуються, мов у тумані. Не можу досі пояснити того, що сталося з нашою сім’єю, чому були вчинені такі рішучі, несподівані кроки: батько блискавично розрахувався з роботою в Києві, хатку ми продали якимсь буртянським людям, сякий-такий скарб повантажили на підводу і рушили степовими путівцями до Витачева. Пам’ятаю, як нас перейняли десь біля Стрітівки хлопці з мисливськими рушницями (добровільна дружина, сформована для затримання німецьких шпигунів!), перевірили наші документи та добро, зав’язане вузлами. Запам’яталася химерна гра тих парубків у солідних «вартових», сварливі голоси, погрози «відправити куди треба». Зрештою нас відпустили. Біля Витачева розплатилися з господарем підводи, найняли куговщика з човном, переправилися до родинного села Кілова. Там влаштувалися на перші дні у рідної тітки Ганни, батькової сестри.