Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Був юнак в Скутарі, у Варшаві,

Все пройшов: і Крим, і чорний дим!

Кобзарі йому співали славу,

Братчики зробили кошовим...

Так він водив Запорозький Кіш на захист України,, визволяв бранців з неволі, повертав радість матерям та старим батькам, дітям і полоненим козакам.

А з рідного села інколи долинали вісточки від нареченої: передавала вона мандрівними козаками, що чекає, що сумує, що минають літа й весни, а серце її не відає втіхи, очі не видять коханого обличчя. Обіцяв молодий кошовий, що вже недовго їй чекати, що мине лише ось це літечко, що відбуде він ще один визвольний похід до Криму, а опісля — загримить весілля, заспівають дружки, вдарять об землю каблуки січових братчиків і стане суджена дівчина його щасливою дружинонькою.

Гай-гай! Не здійснилося бажане, сподіване!

У бою, між квітами густими,

Славний кошовий на землю впав.

Схоронили друга побратими

У могилі степовій, між трав...

Заспівали думу. Попрощалися. І рушили далі, до рідної січі.

А Зоряний, втративши вершника, стояв самотньо у пітьмі. І ніхто не бачив, як по його віях скочувалися, сльози туги й жалю. І здавалося коневі, що за хмарами, понад ним, зупинилися гурти його вільних побратимів, тужливо й тихенько іржучи, плачучи за хоробрим козаком.

Так стояв Зорян біля могили

І не пив, нічого в рот не брав,

Вже тоді, як він утратив силу,

Багатій якийсь його забрав.

Доглядав, вертав коня помалу

В добрий вид, до сили і пуття,

Думав запрягти його до рала,