Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Хто батько? Чи відає про те, що сталося, бідна ти моя?

Дівчина стогнала, крутила головою, витискуючи з себе останні слова:

— Не треба про теє... Ім’я батька лихою славою буде дитині...

— Невже Вітер-в-полі?

— Він, бабусю... він... лицар, козак... а люди розбійником прозивають...

— То, може, послати по нього?

— Ой, ні, ні!.. Боже мій, Боже... за віщо караєш мене... так жорстоко?..

На світанку знайшлося дитя, хлопчик. Міцненький, чорнявий, синьоокий. Одразу закричав, загорлав — сильно, вимогливо.

Баба, обмиваючи червоне тільце, втішно промовляла:

— Козацький син, одразу видно породу. Радій, Марусино! Якось воно буде, дамо раду хлоп’яті...

Та Марусина не чула бабиних слів: звільнившись від тягаря нового життя, вона згасла мов свічечка на очах у повитухи. Розгублена Забіла метушилася біля холонучої дівчини, робила все, що вміла, проте невблаганна ріка смерті стрімко понесла вутлий човник обкраденої долі у невідому безодню.

Повитуха недовго сумнівалася. Сповивши новонародженого, вона рушила у хащу. Звіриними стежками добралася до лісового притулку Вітра-в-полі, славнозвісного, а кому й сумнозвісного, розбійника-козака, котрий впродовж десятка літ наганяв таки чималого жаху на довколишніх шляхтичів та їхніх попихачів.

Вітер-в-полі сам зустрів Забілу, несподівано, як завжди, з’явившись із криївки, викопаної в кручі. Збентежився, побачивши сповиту дитину на руках у баби.

— Невже? — тільки й зміг прошепотіти.

Забіла мовчки кивнула.

— Що ж маю діяти?

— Хай побуде хлопчик у тебе,— звеліла повитуха.— Затям, що поки що я лишити його в себе не можу. Мо’ трапиться добра жіноча душа, котра вигодує немовля, тоді заберу його. Ось маєш глечик козячого молока для сина. Бодай на день-два побудь батьком, а не лише розбійником... Ну, ну, не гнівайся! Умів гомоніти ласкаві слова дівчині — умій загнуздати й свою лісову пиху! А Марусину — поховай. Забери до лісу, поховай десь над Сулою. Попа попросиш, щоб все було по-божому, по-людському. Пом’янете її з побратимами, бо ж нікого в неї не лишилося...

Так і сталося, як сказала повитуха. Лісові хлопці забрали упокоєну дівчину, поховали над річкою, поставивши високий дубовий хрест над могилою. Вітер-в-полі привіз панотця з тридесятого села, попросивши його одспівати бідолашну Марусину, віддячив йому по-королівському, проте звелів жодній живій душі про теє не говорити.

А що ж трапилося з байстрюком, народженим так трагічно й незвично? Невже він так і лишився на руках у батька свого? Та ні, таємнича доля цілком іншу стежину готувала для розбійницького сина. Сталося ось що...

Тої ж таки ночі, на світанку, коли хлопці Вітра-в-полі ледве встигли забрати покійну коханку отамана, сонну тишу Вемедівки розбудив шалений кінський галоп. З десяток вершників проскакало хутором, зупинивши коней біля Забілиної хатки. Стривожена повитуха вийшла до них, відзначивши багату зброю, ситих коней, пихатість гостей. Вусатий вояк у кунтуші з вильотами, певне, старший поміж них, втишуючи баского коня, крикнув: