Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Відповідай — чи це ти є Забіла, котра бабує в цих краях?

— Я Забіла, пане старший,— кивнула баба.— Що привело вас так рано в мою убогу хатину?

— Сама відаєш,— гримнув вояк.— Чого ще можна шукати в такій пущі, а до того в такої карги, як ти? Ясновельможний князь Корибут Вишневецький звелів одним духом доправити тебе до палацу. У княгині — пологи. Втямила, стара? Збирай начиння, яке там потрібне, і — гайда!

— У Лубнах є кілька повитух,— заперечила Забіла.— Для панських покоїв є молодші, чистіші, славетніші. Нащо князеві стара баба з пущі?

— То — не наша справа! — нетерпляче обірвав бабину мову посланець, хльоскаючи нагайкою по халяві.— Сказано — доправити тебе! Ясновельможна пані хоче лише Забілу, так і сказала панові. А для нього — слово княгині закон. І для всіх нас — затям собі! У ясновельможної тяжкі пологи, їй приснилося, що лише ти врятуєш її від певної смерті. Чула? Збирайся, і годі базікати!

Забіла вкинула до торби необхідне начиння, її посадили у двоколісну біду і помчали до лубенського шляху лісовою дорогою. Поромом переправили через Сулу.

Коли сонце зійшло над засульськими луками, баба-повитуха вже була біля сходів лубенського палацу Вишневецьких, і її зустрічав сам господар обійстя князь Рюрикович Корибут. Холоднуваті очі володаря дивилися на зморшкувату Забілу гостро й тривожно, він нервово смикав довгий рудуватий вус.

— Чи відаєш, навіщо ти тут?

— Казали твої посланці, ясновельможний пане.

— Берися ж негайно до справи. Тебе проведуть. І запам’ятай: я чекатиму добрих вістей. Не приведи Господь, станеться лихо — прощайся з життям!..

— Не ми розпорядники — кому жити, кому вмирати! — зітхнула повитуха, докірливо глянувши просто в очі князеві.— Лише Бог відає, в кого яка доля!

— У цьому палаці — я бог! — жорстко обірвав її Вишневецький.— Повторювати слова не буду. Я сказав. Скінчиться все добре — озолочу...

Забілу провели до покоїв княгині. Молода дружина лубенського володаря звивалася на пишному ліжку, жалібно стогнучи. Біля неї метушилися ще дві повитухи, відомі в Лубнах. Побачивши Забілу, недоброзичливо надулися, ревниво поглядаючи на лісову відлюдницю. Уздрівши теє, управитель гримнув на повитух, зауваживши, що кожне слово баби з Ведмедівки для них є наказом самого князя.

Коли управитель вийшов, Забіла підійшла до ліжка й схилилася над змученим личком породіллі. Княгиня відчула її присутність, розплющила запалені повіки. Впізнавши повитуху, судорожно стиснула її суху долоню.

— Врятуй, бабусю! — простогнала вона.— Тільки ти... тільки ти... Я бачила сон... Слухай, слухай... Бачила я... сеї ночі... нібито ловлю я рибу... з князем Корибутом... затягуємо невід у морі... Море холодне, північне... таке, як в литовських володіннях князя... Тягнемо сіть на берег, бачимо велику рибину... тільки якась вона прозора, тонка... і ледве ворушить зябрами... Як тільки ми кинулись до неї, рибина змінилася...

— Як то змінилася?

— Обернулася птахом... подібним до лелеки... Дивлюся, а ми вже не на березі моря, а тут... над Сулою... Ганяємось за лелекою, а він скаче, скаче... і летить у небо, покидаючи нас... Я тяжко ридала, груди мої розривала туга, коли це — глип! — з’являєшся ти...

— Я, пані? — здивувалася Забіла.

— Саме ти... я добре пам’ятаю... І в тебе на плечі сидить сокіл... Ти подаєш мені того сокола... кажеш: «Ось твій улов...» Я збентежена, жаль мені прозорої рибини... жаль мені й лелеки... і вельми до вподоби сокіл... А князь Корибут каже: «Наш сокіл! Гарного птаха спіймали ми з тобою!» І тут я... кинулася... І почалося... Бабусю! Це знак Божий... З твоїх рук має ввійти у цей дім... спадкоємець для князя...

— Заспокойся, голубонько княгине,— прошепотіла над вухом володарки повитуха.— Дасть Бог, все обійдеться...