Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Закричала в небі чорна галич,

Провіщала холод і сніги.

Ріки стали. Люті хуртовини

Скаженіють, покривають луг,

В Дикім Полі не знайти травини,

Кучугури виросли довкруг.

Коні до крові розбивали ноги, добираючись крізь крижаний наст до паші. Та дарма! Пастися нема де. І вожак вирішив наблизитися до людських осель, де можна поласувати сіном з копиць.

В якусь темну ніч на табун напала вовча зграя, котра давно вже очікувала слушного часу. Жеребці не встигли навіть зімкнути захисне кільце. В сніговій імлі розпочався кривавий бенкет хижаків, почулося розпачливе іржання коней.

Мама-кобила з останніх сил підштовхнула Зоряного, ледве чутно заіржала:

— Біжи, синку! Рятуйся!

— А ти, матусю?

— Я чекатиму тебе поміж зорями! Біжи, Зоряний!

І жеребчик побіг. У безвість, у пітьму, в заметіль. Коли вже сили цілком полишили його, Зоряний побачив, що опинився біля людської оселі. Привітно блимали теплим вогником вікна, затишком кликала до себе повітка. Зоряний впав на пахучу солому і поринув у безтяму...

Може, день минув, а може, два. Коник отямився. І відчув, що його хтось гладить і пестить. Над ним схилявся хлопчик, підносячи до губів пахучий окрайчик хліба. Зоряний жадібно з’їв гостинця, попросив ще. І ще, й ще. А потім — напився води. Сила повернулася за кілька днів. І Зоряний звівся на ноги.

Приходили до повітки дорослі, дивувалися казковій масті жеребчика, срібним зорям на чолі й спині.

— Буде тобі побратим,— сказав суворий батько синові.— Як назвеш коника?

— Зоряном,— сказав щасливий хлопець.

— Хай буде Зорян,— згодився батько.— Дивися ж, синку, жалій товариша, люби, то й він тобі у пригоді стане...

Так ішло одужання поволі,

Підліток виходжував лоша...