Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Втративши кілька найзапекліших бійців, вовча зграя втікає, залишивши хоробрий гурт коней у спокої, розтає в нічних сутінках, поміж хащами полину. А жеребці та старші кобили ще довго не розмикають захисного кільця, сторожко прислухаючись до степового відлуння, аж доки на обрії запалає вранішня зірниця.

Так минали роки і віки...

Якось в одному табуні у кобили народилося славне і незвичайне дитя — вороний жеребчик із срібними зірочками на чолі й спині. Вожак-батько дивувався химерній масті сина — чорній, з синіми полисками, а ще більше — іскристим зіркам, котрі — не знати як — впали з нічного неба, щоб прикрасити юного коника. Приходили милуватися жеребчиком мами-кобили та батьки-жеребці з інших гуртів, бо слава про нього котилася в Дикому Полі.

Горда матінка назвала сина Зоряним, ніжила його, навчала, як берегти волю й життя. В першому своєму літі побував Зоряний у кількох боях з вовками, був свідком страшних поєдинків. Деякі старші огирі гинули, захищаючи малечу, і жеребчик, сумуючи за ними, все допитувався у матінки, чому старі бійці залишаються в степу поміж бур’янами, чому не біжать далі з гуртом. А мама, втішаючи Зоряного, тихенько іржала йому на вухо, що бойові жеребці, котрі гинуть, захищаючи рід, напуваються живою водою Зоряної Ріки і стають позахмарними кіньми, граючись з грозами та вітрами. Інколи в небі гуркочуть громовиці — то буйні гурти коней скачуть понад земним Диким Полем; палахкотять вогні блискавиць у просторі — то мерехтять іскри з-під копит радісних жеребців.

— А ми поскачемо до них? — допитувався Зоряний у матінки.

— Неодмінно,— тихенько іржала вона.— Тільки треба вирости, зміцніти та залишити по собі діток у ріднім степу...

Виростав жеребчик гордовитий

Поміж морем тирси-ковили,

Дивоколом сонячним покритий,

У якому плавали орли.

Стриб-стук, стриб-стук!

Хто це? Дивні люди?

Не потрапте їм до рук,

А то лихо буде!

Стриб-скік, стриб-скік!

Вітри б’ють у груди!

Інколи табун наближався до золотавої ниви, засіяної житом-пашницею. Проте вожак, уздрівши людей, одразу ж повертав у хащі Дикого Поля. Зоряний, дивуючись, допитувався у кобили-матері, чому батько остерігається наближатися до людських осель? Адже є в людей маленькі діти? Хіба не можна з ними побавитися?

— Бійся людей,— іржала мама.— Вони з вільних коней роблять замучених шкап, котрим уже і світ немилий. Бійся, синку, навіть потикатися до оселі людської, бо навіки втратиш найдорожче — волю. Краще згинути під вітрами й зорями, аніж тягати плуга на людському полі!..

Промайнуло буйне літо в далеч,

Десь пішло на інші береги.