Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Я у місті живу, хоч народився в селі.

Так багато днів промайнуло з пори золотої дитинства. Майже все я забув серед шуму життя. Лише часто у снах блакитні пелюстки зорять, не дають мені стати дорослим.

Мій барвистий хрещатий барвінку!

Мій небесний посланцю!

Я бажаю ще раз подивитись на тебе, оновити дитяче чуття. Все немає коли. Все не викрою дня...

І приснилось мені, ніби все-таки я поїхав шукати барвінку. Ось і рідне село. Тільки ж хати не ті. Все котеджі окаті, великі, холодні. Не зустрінеш солом’яну стріху. Я проходжу вздовж вулиць, я питаю барвінку. Люди сміються, хлопці глузують. Лиш дівчата сльозу витирають з очей непомітно.

А найменша до мене підбігла, тихенько шепоче:

— Не шукайте даремно. Барвінок — то ж квітка із пісні. Хто ж повірить пісням, крім закоханих?

Заболіло у грудях. Я кинувся зі сну.

Ніч. За вікном вже зоріє світанок.

Що за сон? Незбагненний...

На роботу сьогодні не йду. Я поїду у рідне село, щоб шукати барвінку. Мій небесний блакитний посланцю, чи зустріну тебе?

У моєму класі навчався Валерій Тригуб, син директора школи Якова Єфремовича, присадкуватий, міцний, чорноокий підліток. Допитливий, романтичний, щирий. Мріяв про море, про далекі плавання, теж, як і я, кохався у мрії, фантастиці. Досі в мене збереглася фотографія, де він одягнутий у матроску, а на голові— склеєна з паперу безкозирка.

Ми з ним подружилися, разом запускали в небо паперових зміїв, конструювали мініатюрні (на ті часи) детекторні приймачі в сірниковій коробці. До нашого гурту прилучалися Юрко Коробенко, Михайло Антошка (він жив у хаті через дорогу від нашої садиби).

Ми тоді зробили величезне відкриття: із селітри, що купами лежала на колгоспному дворищі, на полях, та з дерев’яного вугілля можна отримати порох. Товкли те й інше, перемішували в певних пропорціях, додавали трохи сірки і запалювали. Суміш горіла синюватим полум’ям, шугала в небо палючим язиком і стовпом диму. Потім вирішили змайструвати гармату. Брали втулку з колеса воза, ширший кінець заплішували міцним чопком з дерева або свинцем, насипали порох у вужчу дучку і вкидали тліючу жарину. Суміш починала шипіти, отвір хутенько затикали іншим кілочком (снарядом) і, націливши «гармату» на певну ціль, ми відбігали геть. За кілька секунд лунав вибух, снаряд летів досить далеко, іноді на чверть кілометра. Цією «грою» захопилося багато сільських хлопців, ми розділилися на «армії» (кожен куток — армія), визначили лінії «окопів», позалягали там і обстрілювали позиції «ворогів» з десятків отаких саморобних «гармат».

Ця дитяча війна була досить небезпечна. Після того, як снаряди вцілили кільком хлопчикам в лоба, щоки чи в груди й вони принесли додому багрові синяки, батьки рішуче, заборонили поєдинки, порозбивали наші «гармати» і взяли селітру під контроль.. А в школі директор та вчителі попередили, що такі жарти можуть завершитися смертельно, що краще займатися хімічними та фізичними дослідами під наглядом учителя. Ми не заперечували проти експериментів у класі, тим більше що Артем Михайлович (я вже про це згадував) умів захопити нас, проте заборонені ігри не припинилися. Де й коли дітвора слухалася дорослих? В самій суті нашого генетичного єства, безумовно, втаємничено зерна прадавнього повстання Люцифера, а відтак — і його падіння.

Настала пора захоплення самопалами. Їх робили з невеликих рурок, трубочок — мідних, залізних, стальних. Зброя була найрізноманітнішого калібру — від мініатюрних пшикалок до досить серйозних «рушниць». В титульній частині трубки пропилювалася поличка з дірочкою, туди насипалася сірка: коли запалювалася горюча суміш на поличці, вогник проникав у дірочку, підривав заряд у трубці, лунав постріл. Ми з Валерієм та Юрком десь роздобули обойму з японськими патронами;, все те лишилося ще з дев’ятсот п’ятого року — якийсь буртянин воював на сопках Маньчжурії та й привіз набої. Навіщо він їх захопив — хто скаже, але мені вони стали добрячою наукою. Зрадівши, що в нас є «справжній» порох, ми змайстрували великого самопала і, зарядивши його, рушили на поля за Коробівщиною полювати перепелів. Біля млинів поміж пшеницями таки підстерегли птахів, що завзято дзьобали зерна достиглого хліба. Я хвацько націлив «рушницю» на перепелів і бабахнув. Птахи полетіли, нажахано затріпотівши крилами, а я, зойкнувши, відкинув зброю від себе. Трубку самопала вирвало ззаду, порох засліпив мені очі, свинцева заплішка поранила руку. Ми чимдуж побігли до обійстя Коробенків, там Леся Сергіївна, енергійно лаючись, залила мені рану йодоформом. Минуло майже півстоліття, а шрам від того «полювання» залишився, нагадуючи немудрий закон відплати: замахуючись на інше життя, навіть найменше, ми накопичуємо силу зворотного удару, який може гримнути одразу, а може наздогнати тебе будь-де в життєвій дорозі. Краще прислухатися до тої мудрості, що закладена в кожній народній казці. Пам’ятаєте? «Відпусти мене,— просить птах,— я тобі в пригоді стану». «Відпусти мене,— благає вовк,— я тобі в пригоді стану». І таки стають у пригоді! Не дурні були наші пращури, ой не дурні!

Так минали рік за роком — тридцять п’ятий, тридцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий. Ширилось коло свідомості, зацікавлення життєвими таємницями, хвилюючою проблемою кохання, призначення людини. Все це ліпилося з клаптів почутого, прочитаного, побаченого в кінофільмах. Проте було й таке, що проривалося з світу небувалого: багато видінь та сновидінь жодним чином не дотикалися реального. Інколи просто на ходу, десь над ставом чи в полі, на уроках в школі чи в стані напівдрімоти розкривалася чарівна брама, з’являлися невідомі в цьому житті люди, товариші або вороги, чарівні тварини, далекі епохи, все це поєднувалося в складні сюжетні вузли, захоплювало і несло мене на крилах дива. Навіть на уроках літератури, коли учителька Людмила Йосипівна Данильчук загадувала нам написати шкільний твір на улюблену тему, я писав про далеке прийдешнє, про страшні апокаліптичні роки, коли людству доведеться шукати шляхів рятунку; в чому визначалася суть загрози — тепер мені важко згадати. Знаю лише, що закипали моря, землетруси колихали континенти, гинули звірі й птахи, ліси щезали і кисню ставало все менше. Люди задихалися і мусіли загинути або знайти стежку до інших світів, щоб сотворити Нову Землю. Я описував будівництво колосальних зорельотів-крейсерів, у кожному з яких стартували з планети мільйони душ, сотні тисяч тварин, зерна рослин, мохів, представників морських та річкових риб, комах і взагалі всього живого. Коротше, моя підліткова свідомість чомусь тривожилася проблемою, котра аж ніяк не турбувала тоді ні батьків, ні учителів, а тим більше учнів. Лише Валя Тригуб підтримував мене, чомусь вірив, що в двадцять першому віці таке завдання буде актуальним.

Людмила Йосипівна, хоч і любила мене, хвалила за відмінне навчання, за знання літератури, чомусь за цей твір поставила мені «дуже погано», читала уривки вголос перед класом, глузувала, зауважуючи, що таке безбережне фантазування веде до розриву з життям, що я рано чи пізно «звихнуся», що неприпустимо з ідей Ціолковського виводити такі масштабні висновки, бо людина, мовляв, ніколи не покине Землі. Планета наша така велика, що людству не загрожує якась надзвичайна небезпека і так далі, тому подібне. Учні дружно підтримали учительку, радісно, чи скоріше зловтішно, реготали над моїм твором, задоволені тим, що відміннику втерли носа.

Я з Людмилою Йосипівною не згодився і вже не для шкільного твору, а для себе писав фантастичні «повісті», «романи», «оповідання». Там були жителі Місяця й далеких зірок, пригоди в далеких земних краях, підводні люди-риби, ефірні істоти, котрі живуть у міжпланетному просторі. Згадуючи свою писанину тепер, коли вже коні моєї долі поспішають з життєвого базару, я все ж таки дивуюся, звідки в мені бралося все те, з якого джерела пливли хвилі небувалої інформації?