Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Нарешті блазень почимчикував з арени, його провели ріденькими оплесками. Після цього вискочило трійко хлопаків у барвистому вбранні, що прилягало до тіла,— гнучких, метких, ніби вивірки. Обличчя в них були разюче подібні, наче зняті з одного копила.

— Мабуть, близнята,— сказав Тарасик.

— Мабуть,— згодився я.

Вони розпочали страшну веремію на арені: перелітали через голови один у одного, створювали неймовірні поєднання, сплетіння тіл, робили стойки на руках, на голові, на палицях.

— От виробляють! — позаздрив я.— Якби нам так!

— Чого захотів! — озвався Тарасик, не одводячи погляду від арени.— То ж артисти. Їх навчають змалечку... О, диви, диви! Коні!

Хлопаки, підстрибуючи, побігли геть, з-за покривала чвалом влетіли коні — прегарні, з розмаїтими султанами на голові. Їх було четверо — двоє вороних, двоє буланих. В сяйві світильників виблискувала коштовна збруя, коней тримали на поводі двійко юнаків та двійко дівчат; всі вони були стрункі, якісь казкові, вбрані у розцяцьковану уніформу. Оркестр вдарив марш, коні пішли галопом, хлопці й дівчата вистрибнули їм на спини, і почалося таке, що ми з Тарасиком ледве не заверещали від захоплення, проте своєчасно схаменулися і стрималися. Глядачі невпинно плескали в долоні, діти щасливо репетували.

Вершники на ходу перескакували з коня на коня, вибиралися одне одному на спину по двоє, по троє, робили стойки вгору ногами, пролазили в коней попід черевом.

Атракціон з кіньми скінчився ревом захоплення. А потім чоловік в чорному оголосив про виступ «незрівнянного, небувалого чародія й мага — таємничого Ойра-хана — магістра чарівних наук».

Музика мовчала Світло не згасало.

На арену вийшов чоловік середнього зросту в блакитному плащі, під яким проглядало худорляве юнацьке тіло, затягнуте в червоне трико. Довге пшеничне волосся падало пишними кучерями на спину. Його, можна було б прийняти за дівчину, якби не маленькі русі вуса над твердо окресленими губами, світла борідка та круті крилаті брови над пронизливими синьо-стальними очима.

Глядачі розчаровано зітхнули. Не було нічого магічного в цьому артистові. Не було таємничих причандалів, традиційної чалми, блискучих шат. Але зі мною при погляді на дивного юнака щось сталося. Я згадав раптово, що живу ще десь — у селі Бурти Кагарлицького району, де йде тридцять шостий рік двадцятого сторіччя, що давно минула світова війна, прогриміла революція, була громадянська війна і страшний голод, що в мене є батько Павло, мати Марія і сестра Оля. Все це в мене промайнуло у свідомості, котра ніби розідралася пополам. Хтось пояснив мені, що голос, котрий я чув над берегом ставка, і був голосом Ойра-хана. Звідки те знання вливалося в дитячу тяму — не мало значення, та я й не намагався здобути доказ того хвилюючого відчуття. Плин осяяння був такий же природний, як шелест дубового віття над головою у хлоп’ят з берегів Бугу, як похитування очерету довкола Сашка, що сидів над ставком у степовому селі Бурти.

Усе те знання прорізало мене, мов сліпуча згадка, і потьмарилося, відійшло у безвість. Тарасик поторсав мене за руку.

— Що з тобою?

— Нічого...

— Ти закляк, наче мрець, лице позеленіло...

— Голова закрутилася...

— Дивися, щоб не впав...

Ойра-хан зупинився серед арени, підняв руки вгору. Потім опустив униз. Всі побачили, що він нічого не тримає, не ховає. Грайливим рухом він скинув плащ, отже, й ховати щось не було де.

Маг підняв руку, стиснув пальці в кулак. Розкрив долоню, взяв з неї зіжмакану хустинку, розгорнув її.