Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Усе те, що я оповідаю тобі, мій читачу, про химерні видіння чи сновидіння,— то є доросла трансформація розрізнених дитячих вражень. Чи відповідає вона якійсь реальності? Чи існує та реальність так, як птах, що летить у небі, як блискавиця в час грози, як бродячий пес, котрий тремтить на морозі, чекаючи, хто кине йому шмат хліба? Мені можуть зауважити, що є події, котрі накладають відбиток на подальший плин реальних подій. Наприклад, блискавиця може вдарити в дерево, спалити хату, вбити людину. Бродячий пес може знайти господаря, стерегти господарство, перешкодити злодієві влізти до комори. Отже,— скажуть мені,— найменша подія довколишнього світу вплітається у плин історії,, котру реєструють усі люди,— такий критерій реальності, на відміну, мовляв, від видінь чи сновидінь, що пропливають в уяві суб’єкта. Дозволю не погодитися з подібними твердженнями. Ми знаємо ще з прадавніх переказів, з текстів священних писань, з історичних хронік, що сновидіння та видіння навіть накладали відбиток на ті чи інші рішення володарів, воєвод, жреців, учених. Сни змушували рушати в походи, відміняти їх, страчувати людей, творити нові віроучення. Видіння були знаками вищої волі — достатньо згадати Сергія Радонєжського, Жанну д’Арк, Рамакрішну і багато інших діячів. Софія Ковалевська приносила зі сну нові формули, Менделєєв побачив у сновидному стані свою знамениту таблицю, Бетховен чув там цілі симфонії. Автор цих рядків запам’ятав десятки варіантів сюжетів, котрі творилися там, поза свідомим плином цієї реальності. А оскільки ті видива накладали відбиток на дії повсякдення, впліталися в формули та книжки, у вчинки й думки, у поезії та пісні, то чи можна твердити, що світ видінь і сновидінь не є реальністю у найглибшому розумінні цього поняття?

Смію запевнити, що відсутня жодна межа між реальністю пробудженості і реальністю сновидіння! Просто ми ще не вміємо злютувати, сполучити, розгадати глибинний зміст єдності різних площин буття, у нас відсутня розшифровка, розгадка символічного коду того інформаційного потоку, що пливе з-за буденної стіни, з ковбані підсвідомості.

Саме тому я розповідаю сюжети своїх видінь так, як вони вимальовуються в цій моїй свідомості, в буденній тямі, сподіваючись, що втаємничений смисл химерних іншомірних світів відкриється, синтезується в кінцевому підсумку життя...

...Настало літо тридцять шостого року. Дитяча свідомість практично повністю закреслила лихоліття недавньої голодовки, містичні видива мертвих людей, тихий шепіт Марії понад віками: «Раввуні!» Минуло три навчальні роки в Буртянській неповній середній школі. Осінні листопади, засніжені зими, розкішні весни... Космічний велет крутив зоряну карусель, витворюючи перед зачарованим оком дитини світлограй земного буття, лаштунки дивоглядної вистави, що тривала з правіку...

Я був старанним учнем, тим більше що мав сестру, котра не приносила з школи жодної четвірки, а лише найвищі оцінки (тоді, правда, знання оцінювалися не цифровими знаками, а смисловими: «відмінно» або «дуже добре», «добре», «посередньо», «погано», «дуже погано»). Як на мене, то і те, й інше — дурниці. Може бути лише щось одне: знаєш — не знаєш, вмієш — не вмієш. Майстерність, глибина знання чи вміння — то вже інша справа. І наскільки тонко, делікатно відчував це геніальний учитель Сухомлинський, котрий з глибочезною пошаною до юного духу каже: «Ти, Іванку, ще не знаєш ось цього або отого, але згодом будеш знати!» Яке благородство душі й серця! Як нам не вистачає таких наставників!

До війни вони ще були, зустрічалися частіше. Може, хтось скаже про дитячу аберацію духовного зору? Що, мовляв, романтична дитяча уява пам’ятає лише хороше й відсікає погане? Та ні, я досі не забуваю нікчемності в діях і вчителів, і учнів: була й жорстокість, ницість, неуцтво, сваволя. Проте основна команда учителів відзначалася коректністю, високими знаннями, глибокою культурою, інтелігентністю в найкращому розумінню цього поняття. Дивуюся ось чому: тридцяті роки були порою бідності, інколи навіть злиденності, розгулу жорстокості й терору, проте школи мали все необхідне для навчання: природничі, фізичні, хімічні кабінети, наочні приладдя, спортмайданчики, бібліотеки. Був велетенський сад, баштан, де учні працювали, звідки мали достатню кількість овочів та фруктів. Школа регулярно відзначала свята, нагороджувала кращих учнів подарунками, допомагала найбіднішим. Колгосп часто виділяв автомашину для поїздок до Канева, в Київ, до Кагарлика. Учні молодших класів улітку відпочивали в піонер-таборах. Проте, кажучи правду, я люто ненавидів такий спосіб організованого «відпочинку», може, інтуїтивно передчуваючи, що колись доведеться потрапити на багато літ в інший «табір» — вже для дорослих. Відверто кажучи, суттєва різниця між ними невелика, бо там і там культивувалося одне й те саме — підпорядкування волі індивіда певному імперативу держави. Придушувалося стихійне прагнення душі до самовияву, до саморозкриття.

З табору, обплутаного дротом, так просто не вискочиш, спроба втекти наражається на смертельну загрозу, про що я дізнаюся далеко пізніше. А в тридцять шостому році втечу з піонерського табору я задумав уже на третій день. Так мені остогидло марширування під барабанний тріск, походи колоною на ті чи інші екскурсії, до сніданку, обіду й вечері, дружній «мертвий час» вдень, цілий ряд регламентованих «заходів», що дитяче серце не витримало. Я підбурив кілька ровесників з села Липівець та Слободи, ми вирішили дати драла після вечірнього відбою. Адміністрація, певно, відчувала, що такі поривання можливі, тому домашнє вбрання від нас забирали, ховаючи в склад під замок, а натомість видавала синю піонерську форму — трусики і сорочку. Як всі поснули, ми підрили стінку в складі, пробралися туди, знайшли своє відділення. Переодягнувшись, акуратно поклали на місце своєї одежини піонерську форму. Потім; засипавши підкоп, дременули додому — хто куди. Стежечка в парку, де було розташовано табір, привела мене до яру, в якому протікала річечка. Я перебрів її, поміж хатами вибрався нагору, вийшов до перехрестя доріг: звідти шляхи вели до Ржищева, Миронівки і третій — до Буртів та Очеретяної. Наступила ніч, в небі; купчилися хмари, було темно і страшно. Я майже галопом пробіг сім кілометрів, вже десь опівночі постукав до хати. Мати відчинила сінешні двері, охнула: «Що сталося? Чому ти тут?» — «Утік!» — «Ти здурів! Все чиниш не так, як людські діти! Де Оля?» — «Олі я не казав. Вона в таборі!»

Мати схопила мене за руку, почала хворостити віником. Я підскакував, кричав, аж доки батько не припинив тої, безумовно, заслуженої кари.

Другого дня мати з учителькою відправили мене знову до табору. Там втікача переодягли в форму, на лінійці оголосили догану, біля складу з домашньою одежиною поставили вартового. Через два дні я знову втік, залишивши форму на ліжку. Оскільки власного вбрання добути мені було зась, я зробив з двох галстуків плавки, прибрався в них, як прадавній Адам після вигнання з раю, і чмихнув опівночі до благословенного батьківського притулку.

На цей раз по мені погуляв батьківський очкур, хоч, треба віддати належне Павлу Трохимовичу, він періщив мене символічно, лише виконуючи волю матері. Проте втретє мене до табору не відправляли, збагнувши, що такий «відпочинок» не для диких натур, подібних до моєї.

Кілька тижнів я пас худобу, помагаючи громадським пастухам, заробляючи за те літр-два молока та паляницю пахучого хліба. Там я учився курити цигарки з кізяку, грати в різні прадавні ігри, слухав страшні історії про мертвяків, розбійників, домовиків.

У серпні закортіло ганяти коней в «нічне». Було дивно, тривожно, хвилююче сидіти біля багаття, дивитися в кипляче лоно вогню, спостерігати за польотом хмари іскорок у небо, викочувати з попелу, з жару сіро-чорну печену картоплю, перекидати її з долоні на долоню, а потім жадібно поглинати, згадуючи генетичною пам’яттю, що це вже колись було, що таке чатування біля пломеню — вічна варта нашого народу, розпочата в незапам’ятну пору. В сутінках бовваніли постаті стриножених коней, в дивоколі котилося зоряне диво, плив човник місяця, чомусь не хотілося спати. Здавалося, що отакий спосіб життя — природний і звичний, а школа, робота в полі, дорослі химерії — то все якесь неприємне сновидіння, котре приверзлося в нещасливу пору.

Вранці пастухи погнали коней на колгоспний двір. Я вперше сів на коня (то була пузата кобила). Мене ніхто не навчив, як треба триматися, як вести себе на хребті тієї худобини, і, коли кобила почала бігти за гуртом передніх коней, я почав теліпатися на загривку клячі, як здоровенний шмат м’яса в зубах собаки, ледве стримуючись, щоб не закричати від остраху. Вчепившись у гриву руками, я припав до кобилячої шиї, волаючи: «Стій, стій, кому кажу — стій!»

Ясна річ, тварюка мене не слухалася, а старші хлопці-пастухи сміялися і давали якісь поради, в яких я нічого не тямив. Нарешті, вже десь в селі, недалеко від нашої хати, нагуцавшись та натикавшись, я випав, як камінь з пращі, з того мерехтіння кобилячої гриви, хвоста, ніг та хмари куряви в придорожню канаву. Добре, що не потовк ребра, не поламав ніг. Відбув ту пригоду кількома синяками та подряпинами. Після того я не сідав на коня, мабуть, років з двадцять п’ять.

Минуло літо, прокотилася осінь. Знову школа, цікаві книжки, німі кінофільми в колишній церкві. На кіно приходило все село. Добровольці крутили динамо, кіноапарат тріскотів, механік по ходу дії пояснював те, що відбувалося на екрані, проте враження від тих перших примітивних фільмів було глибоким і вражаючим: суть його була, як мені здається, в тому, що глядачі прилучалися зримо, масово, несподівано, вперше в історії, до життя інших людей, країн, спільно, всенародно співпереживали ті чи інші події, ситуації. То був прорив у часі й просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле, і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот, нібито вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною...

Проте понад всією тією новітньою екзотикою пливло правічне народне життя: народжувалися діти, одружувалися нові пари, творилися чарівні містерії весіль та щорічних свят. Я дуже любив так звані «свайби» — традиційні ритуали поєднання нареченої й нареченого, творення нової сім’ї; в таких подіях відображалася стихійна радість всієї громади, відчувалося, що це справді не лише справа двох, а дійство цілого народу. А які багатоденні опери — дивоглядні спектаклі під зоряним небом, під покривалом хмар і вітрів, на виду у птахів і звірів, дерев і квітів, на очах у тисяч людей! Скільки віків творилося те чудо? І як «легко», як хутко воно розвіялося на лихоманкових вітрах епохи, щоб замінитися сміттям псевдокультури! Достатньо згадати бодай кілька фрагментів з тої хвилюючої вистави, щоб втямити, що розгубили ми на манівцях сатанинських років...

— Сивая зозуленько,

Не вставай раненько,

Не куй так жалібненько.

— Як мені не кувати,