— Хто? Ми дві невеличкі, дірочки зробимо, щоб підглядати; А нас не побачать... Гайда!
— Страшно.
— Тоді я сам. Боягуз!
Мені стало соромно. Я зважився:
— Та ні! То я так...
Ми пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарапкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли поміж темно-зеленої густючої крони безшумно, мов коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті гілки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик.— Розкішно! Можна щодня ходити. І хлопців знайомих привести...
— Ти що? — заперечив я.— Почнеться сварка, дізнаються дорослі. Не треба.
— Ну, гаразд. Давай ножика, проріжемо дірочки...
Покрівля шатра була ветха, ми лише трохи розширили дві щілинки, крізь які видно було кільце арени, потрушене золотистою тирсою, гомінливу публіку та замерлих біля входу уніформістів. У перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато офіцерів, пані з папами сміялися, обмінювалися репліками, жінки обвівали розпашілі обличчя віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду набилося безліч робочого люду, серед тої маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки — то були глядачі з містечкових околиць.
— Вже,— шепнув Тарасик.— Починається. Дивися і не диш!
Ми припали до отворів. Глядачі затихли, тільки хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. Яскраві електросвітильники пломеніли вгорі. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному костюмі, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен. Воно мені здавалося подібним до мертвяка, я шепнув про це Тарасикові.
— Тихо,— цикнув він.
— Пані й панове! — сказав чоловік у чорному.— Ми щасливі розпочати циркові вистави всесвітньовідомого: Агійо у вашому місті. Гадаю, що ви не будете сумувати. Прошу ласкавої уваги!.
Ударив гонг. Електросвітильники згасли. У пітьмі заграв оркестр. Під хвацьку музику знову спалахнуло світло і на арену викотився смішний куций чоловічок у конічній шапці, широких штанцях, з химерно розмальованою пикою. Він щось молов, когось дражнив, перекидався через голову, пролазив через обруч. Ми пильно прислухалися, але жодного слова не могли розібрати. Публіка поблажливо сміялася. Тарасик сердито чмихнув.
— Мабуть, якийсь дурень.
— Блазень,— пояснив я.— Клоуном його називають...
— І чого вони сміються?
— А так. Лемішки, мабуть, наїлися...
— Хай би вже йшов собі...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пітьма вогнища не розпалює» автора Бердник О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша Падіння Люцифера“ на сторінці 20. Приємного читання.