Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Я знову лякливо оглядаюся. Синку... Хто мене так називає? Із-за лози наближається сусідський дядько з косою, під жовтими неохайними вусами в нього пихкає цигарка, скручена з газети, він підозріло дивиться довкола й запитує:

— З ким це ти гомониш?

— Ні з ким...

— Як то ні з ким? Я чув...

— Сам з собою...

— Гм. Сам з собою... Дивися, Сашко, аби в тебе ум за розум не зайшов. Коли будеш змалку балакати сам з собою, то...

Що «то» — дядько не доказав, а лиш покрутив пальцем біля скроні та й почвалав далі понад берегом.

Я ще трохи посидів біля ставка, міркуючи, що б то значило — зайшов ум за розум, а потім чкурнув додому. Химерний діалог з невидимим співбесідником вивітрився з свідомості: гульбища на вулиці, шкільний клекіт, читання книжок, слухання детекторного радіо у Стеценків — все це на деякий час викреслило чарівну подію. Та згодом в неї було несподіване продовження.

До Кагарлика приїхав мандрівний цирк. В якусь з літніх неділь директор школи зібрав учнів і, домовившись з головою колгоспу «Перемога» про машину, доправив нас до райцентру. Балаган цирку було нап’ято на базарному майдані, в центрі містечка... На щитах та стінах будинків розклеїли афіші з малюнками еквілібристів, силачів та гімнастів. Особливо мене вразило зображення ілюзіоніста в тюрбані, у східному халаті: він та ще якийсь його помічник з людоїдським виразом на лиці розпилювали ящик, в якому лежала миловидна дівчина. Пилка вже заглибилася в тіло бідолашної циркачки, а вона весело усміхалася. Не пам’ятаю прізвища ілюзіоніста — чи то Сінг-Сінг, чи то Бадур-хан,— щось таке химерне, екзотичне, для тодішньої дитячої психіки фантастичне і захоплююче.

Я тоді вже перейшов, здається, в третій клас, таких класів було два чи три (вони називалися «а», «б», «в»), а оскільки до балагана впустили всю школу (сім класів), то пересувний цирк аж розпирало від крику та збудженого галасу. Видовище відбувалося вдень, крізь отвори вгорі лилися хвилі сонячних променів, над ареною пливла золотава імла. Було весело, тривожно, хвилююче. Вийшов розпорядник у дивному костюмі: ззаду два хвостики («як у жука-гнойовика»,— сміялися учні), а спереду — ніби хтось викусив («мабуть, собаки вирвали шмат піджака»,— аж заливалися шкільні дотепники). Він оголосив номер. Гімнасти (три хлопці і дві дівчини) стрибали, переверталися в повітрі, ліпили з своїх тіл розмаїті фігури. Потім з’явився блазень з червоним носом і дико розмальованим обличчям: він щось молов язиком, корчився на арені. Учні захоплено скрикували, коли з блазня спадали штани, проте ефект був не повний, бо під штаньми ще біліли підштаники. Проте зал реготав, а блазень виламувався ще старанніше. Пам’ятаю, що мені ті жарти не сподобалися. Не знаю чому, а було жаль чоловіка з розмальованою пикою і гидко від його натужних старань.

Виступали еквілібристи, жонглери. Дівчатка, стоячи на великій кулі, утримували рівновагу, а разом з тим кидали в повітря десятки різних предметів, не даючи їм впасти на землю. Учні шалено вітали їх бурхливими оплесками, разом з тим люто заздрячи («от якби мені так! а вони ж такі, як ми! еге, їх, мабуть, змалку дресирують, як щенят!»).

Але все те було ніщо порівняно з ілюзіоністом («фокусником», як всі ми називали того чудотворця в чалмі). Він був величний, суворий і трохи страшний. Під звуки трагічної, тривожної музики ввезли на арену ящик на колесах, вбігла юна дівчинка, поклонилася і лягла в ящик. Голова стирчала з одного, боку, ноги — з протилежного. Жодного обману не було, це ми ясно бачили. Потім замовкла музика, фокусник почав з помічником пиляти ящик. Сипалася на арену тирса, вищала пилка, а ми, затамувавши подих, дивилися на дівчинку. Вона весело сміялася. Потім пилка пройшла крізь тіло, ящик розсунули, полилася кров. Зал нажахано скрикнув. Ящик хутко повезли за чорну запону. Знову заграла музика, дівчинка вистрибом вибігла на арену, ми її зустріли радісними вигуками і полегшеним зітханням. Наші вчителі висловлювали претензії розпорядникові щодо крові й жахів, проте він, сміючись, пояснював, що це всього-на-всього «ілюзія», а ілюзія, мовляв, повинна бути повною, інакше вона нічого не варта...

Коли я згадую тепер той мандрівний балаган, то лише поблажливо посміхаюся, але тоді враження від нього було глибоке і сильне. Напевно, це видовище стало своєрідним каталізатором ще не сформованої психіки, і в ній виникли щілини до іншої реальності. Мені почали снитися дивні сновидіння: польоти в повітрі, якісь незнайомі люди, мандрівки поміж зорями. Я оповідав про свої марення матері, вона злякано сплескувала руками і все повторювала: «Тобі й сни сняться не такі, як у людей! І в кого ти таке вдалося?»

Не відаю, в кого я таке вдалося, проте багато видінь повторювалося регулярно з року в рік, вони вже набули характеру якоїсь паралельної реальності, іншого життя, котре триває поруч з цим життям, в якому я пишу для тебе, читачу, свої спогади. І що цікаво: таких життєвих варіантів було досить багато, з них складалися цілі сюжети, незалежні біографії, проте всюди я відчував себе суверенною істотою з постійними зв’язками, певною метою, почуттями та роздумами, які в окремих випадках мали цілком інший зміст, ніж в цьому вияві; де ми з вами перебуваємо тепер. В цих видіннях присутні інколи казкові, інколи легендарні, а інколи навіть історичні постаті, проте вони відмінні від прообразів, залишених сучасниками. Я відчуваю, що всі ті марення чи духопрозріння в тканину психожиття мають якесь вельми важливе значення для самопізнання людини. Саме тому я деякі з них перекажу тобі, мій читачу, склавши з багатолітньої мозаїки спогадів послідовні сюжети.

Спочатку про товариша всього мого життя, котрий з’явився в ті далекі дитячі літа — незримо, а потім, після балаганного цирку, а може, завдяки йому,— вже відвідував мене у снах та видіннях явно, маючи ім’я, призначення, життєвий шлях.

Ойра-хан

У лісі жив я. У лагідному присмерку дубів-товаришів, в обіймах шовковистих трав, немов надій легких, духмяних. І завжди поруч були добрі, прекрасні очі — квіти. Їх так було багато — розмаїтих, щирих, суворих, кличних, ласкавих, гордих. Над ними я літав. Усім був брат. У всіх у нас одна була покрівля — склепіння неба. І хліб усім один — ласкавий промінь Сонця.

Та ось мене в сільце спіймали. І віддали у цирк. Навчили мудрості своїй.

Блискавиця слави розкраяла простий і мудрий плин життя мого. І вже не в лісі я, а на шумній арені змагань. І що то за змагання? По колу мчать вершники, змокрілі від ревнивої напруги. Хто переможе — найславніший буде! Орден слави отрима він, велику шану, грім оплесків.

Забунтувало моє серце. І я подумав: як тут перемогти, на цій арені? Адже всі ми в одному замкненому колії Ще й слава очі сліпить облудним сяйвом!