Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Цієї ночі я втечу з арени. Хай гнівається слава, проте я в рідний ліс лечу. Там ждуть мене...

Виділося мені, що я був десятилітнім чи одинадцятилітнім хлопчиком Павликом. Жив у якомусь дореволюційному містечку над Бугом. Пам’ятаю, що мама недавно померла, жив я у жорстокого і непривітного вітчима. Доглядала мене бабуся, мати покійної матусі. Спогади починаються з того дня, коли на великому майдані над Бугом з’явився цирковий балаган мандрівної «трупи Агійо», розкішні афіші на рекламних щитах, на парканах, на стінах величали циркачів, як «всесвітньовідомих», «прославлених», «незрівнянних». Особливо інтригував усіх (а найпаче дітей) «маг і чаклун, ілюзіоніст і факір, йог і чудотворець Ойра-хан». Окрім нього, було ще безліч дивовижних номерів. Незліченній юрмі дітей (та й дорослим) кортіло побачити вчених коней, бо в глибині тимчасового притулку, спорудженого біля балагана, інколи видно було спини лискучих, ситих рисаків вороної та буланої масті, чулося приглушене іржання. Ясна річ, що дітям, котрі надокучливим роєм вилися довкола гігантського шатра, хотілося бодай одненьким оком кинути на таємничого ілюзіоніста. Проте, скільки люди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого цікавого не бачили, окрім звичайнісіньких теслярів, що будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи жодної уваги на базік та докучливих гуляк.

Настав вечір. На вулицях містечка де-не-де спалахнули електроліхтарі, над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. По хідниках потяглися до майдану поважні пани з панями та панійками, а також сила-силенна простого робочого люду. Біля каси вихилився блазень-штукар, рекламував майбутню виставу, запрошував купувати квитки. На майдані запрацювали всілякі атракціони. Люди в очікуванні цирку каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутню подію.

Блазень повідомив, що вистава починається, бемкнув дзвін біля входу. Я зі своїм товаришем Тарасиком заздрісно дивився на всю ту людську мурашву, бо ж ми грошей не мали ані шеляга, проте сподівалися якось побачити циркову «кумедію». За Бугом тьмянів обрій, в небі догорало золотаво-пурпурне багаття заходу, базарний майдан весело загомонів, товпище потяглося до входу в шатро. Ми змішалися з тим потоком, намагаючись в дорослому річищі якось прошмигнути до приміщення, проте високі, жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі схопили нас за шкірку і кинули, мов безпорадних кошенят, у кущі.

Ми посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, кидаючи люті репліки на адресу публіки, що спокійно і впевнено валом перла на видовище. Тарасик раптово перестав дивитися на юрму, перевівши погляд угору. Я спостеріг, що він зацікавився верхів’ям шатра.

— Що ти там загубив? — штовхнув я товариша під бік.— Чи довго нам тутечки вклякати? Треба щось робити...

— Я знаю,— радо озвався Тарасик.

— Що знаєш?

— Як побачити цирк. Глянь туди...

— Куди?

— Шатро бачиш?

— Бачу.

— А над ним?

— Дуб...

— Ну... Не кумекаєш?

— Ні,— признався я.

— Тоді сам ти дуб,— сердито зашепотів Тарасик.— Не треба нам жодних п’ятаків. Ми таке містечко собі осідлаємо, що ого-го! Краще, ніж в перших рядах. Згори ж все видно...

— Як же ти побачиш? Там же брезент... парусина...

— А ми проріжемо, дурню...

— А як уздрять?