Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Там, в глинищах, прадавню печеру відкриємо. Мо’, у ній булаву гетьманську чи шаблю козацьку віднайдемо. Може, стрілу предковічну чи списа... А ще, можливо, пришельців космічних сліди, що побували у нас на Землі...

Хлопці, гайда у гори!

Може, на скелях крутих, неприступних знайдемо дивний жар-цвіт? Той, що приносить людям безсмертя, дарує любов. Невмируща любов для людей — хіба є щось чарівніше?

Хлопці, гайда до далеких зірок!

Для Землі — материнської нашої Хати — прокладемо нові шляхи — небувалі, казкові.

Дівчата, гайда з нами!

Для вас — ніжних і ясних — відкриваються нові світи. А без вас — цнотливих, пісенних — і Безмір нам не потрібний!..

Я зустрів його в лозах, коли сидів на березі ставка і милувався малесенькою пташкою, що звивала гніздечко на трьох очеретинах. Вітер розхитував ту химерну опору, проте притулок тримався на ній впевнено й надійно. Дитяча тяма моя дивувалася: чому пташечка не шукає спокійнішого притулку — десь на міцному дереві або на землі?

— А подумай гарненько сам — чому? — почулося збоку тихе запитання.

Я з подивом озирнувся. Нікого. Тиша. Шелестять очерети.

Стало лячно. Я зіщулився й знову задивився на гніздечко. А справді, чому пташечка вибрала таку хитливу Опору?

У дитячій тямі пробігають різні відповіді, ніби миготять кадри химерного кіно. І десь в грудях хлюпає радість знайденої відповіді.

— Знаю, знаю! — гукнув я.

— Чому ж? — перепитав голос.

— Щоб жодна звірина... ні кіт, ані видра не дістали,— кажу я, вже не дивуючись голосу незримого співбесідника.

— А ще чому?

— Щоб дітки-пташенята не боялися вітрів! Бо змалку їх гойдатиме, лякатиме... а вони звикнуть!

— Молодець! Який ти молодець! А ще чому?

— Знаю, знаю! — вже захоплено сміюся я.— Я бачив, як вітер ламав товсті дерева, а очерет тільки гнеться... та й знову розгинається...

— Добре, синку... Добре...