Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Дядька Грицька забрали. Від сина Івана, котрий служив радистом на Чорноморському флоті, зажадали зречення. В газеті «Пролетарська правда» було надруковано, що такий-то Іван «зрікається батька — ворога народу» і обіцяє вірно служити справі Леніна — Сталіна, оскільки є членом ВКП(б). Старому лісникові в тюрмі дали прочитати це зречення, він тяжко плакав, не промовивши й слова на таке блюзнірство. Після того тітка Ганна не мала жодних вістей від чоловіка, лише віддано — рік за роком — ходила до гадалок, які запевняли, що «Грицько живий», що «після пікової дороги згодом повернеться додому». «Пікова дорога» дядька завершилася тим, що в п’ятдесят шостому році тітку Ганну ощасливили повідомленням про реабілітацію її чоловіка; а розстріляли його тоді ж таки — ще до війни. Та хіба тільки його? Лише в нашому селі, де налічувалося" біля двохсот дворів,— було репресовано, знищено десятки людей. І так — у кожному селі, місті. Смертельна демонічна коса свистіла щоднини протягом десятків років. Хіба можна звести закономірності тієї «косовиці» душ лише до «характеру» Вождя та його помічників?

А втім — я поспішив, перескочивши з спогадів дитячих до пізніших, вже зрілих думок. Тоді все те страхіття сприймалося якось інакше, може, навіть звично, природно, адже щоранку сходило сонце, тьохкав навесні соловейко, мукали щодня корови, вертаючись у хмарі куряви з громадського пасовиська. Вісті про лихоліття тієї або іншої людини, сім’ї, вплетені в потік звичайного життя, не торкалися глибин дитячої свідомості, а сприймалися як обов’язковий чинник буденності...

Щодня мовилося, діялося узвичаєне, рутинне, звичне — як дихання, як їдження, як пиття води: прокидатися вранці, носити воду, варити борщ і кашу, снідати, обідати, вечеряти, а для того, щоб все це було постійним,— треба сіяти, орати, вирощувати, копати, заробляти гроші, годувати дітей, прати, добувати паливо, предмети вжитку, цукор, горілку, молоти зерно на борошно, заквашувати тісто, вимішувати, пекти хліб...

Проте всі ці звичні дії не були таким собі мерехтінням марних дій: в кожній з них відображалося щось виняткове, значне, вічне, таємниче. Це ми в дорослому віці знаємо, чому бродить тісто, чому сходить сонце, чому співає соловейко, чому парує земля навесні і обрієм біжать «баранчики». А в дитячі дивні літа відсутнє позитивне знання, та й не потрібне воно, чуже й зайве. Схід сонця — вічне диво! Все, що супроводить це космічне дійство,— чаклунство: молитовний спів пташок, міріади росинок на траві, ніби крапельки безцінних самоцвітів, дим над коминами, мовби жертовний дарунок небу від кожної світлиці, урочисті поклики півнів понад пробудженим селом, нетерпляче мукання корів, жадаючих якнанхутчіше дістатися пасовиська...

Те село Бурти — дарунок долі моїй дитячій душі. Там формувалася свідомість, там було місце моєї сили, недарма ще досі сновидіння пов’язані з психообразами тих країв, того часу. Читачу, краєвиди, що тебе оточують, не просто лаштунки спектаклю — то елементи твоєї душі, то — ноти мелодії твого життя, то ключі до подальшого самотворення твого внутрішнього космосу...

Перша хата, де ми жили, здавалася в найми незаміжньою дівчиною Яриною. Колгосп «Перебудова», де батько влаштувався ковалем, щось там платив їй, а вона жила в родичів. Хата як хата: кімната, піч, настелені дошки для спання (піл). Скриня замість столу, лавки аж до порога, відро з водою, рогачі в кутку, палаючий вогонь між челюстями печі. Все потрібне, нічого зайвого. Їсти — з однієї миски. Спати з сестрою — на одній постелі, вкриватися одним рядном. Чому зреклися ми такої вражаючої простоти, що була запорукою духовної цноти і непідробного щастя? Хіба тепер, коли нас заливає потоп речей — телевізорів, магнітофонів, пральних машин, сервантів, кухонних причандалів, машин, розмаїтих страв, книг, часописів,— хіба, маючи в сотні разів більше тих «дарунків» науково-технічної ери, ми маємо бодай на дрібку більше радості й втіхи?! Навпаки! Втрачено — і, може, навіки — чари безпосереднього контакту людської душі з Матір’ю, що нас породила, виплекала в тисячолітніх мандрах і пошуках, з Природою...

Звичайне село, проте воно відобразилося в дитячій уяві, як щось казкове, містичне, вічне. Може, то і є правдиве бачення світу, про яке завжди говорили мудреці,— бачення очима серця?

Стежиною поміж городиною я біжу на леваду, далі трави, квіти. Стежечка понад ставом. Ланцюжок із кількох ставків пролягає у затишних долонях розлогої долини; ті розкішні плеса творяться завдяки загатам-греблям із потоку-річечки, що зветься Росавкою. Росавка, Роставиця, Роська, Рось! Скільки хвилюючих гідронімів, що свідчать про славну давнину цих благословенних країв! Тут формувався дух росичів, русинів, русичів, тут вони набирали снаги для безмірного космічного шляху. Чи не розгублено скарби пошуку на манівцях останніх віків?

Ставки широкі, розкішні, порослі густим очеретом та цар-зіллям. Риба — карасі, лини, коропи, окуні — сонно нишпорить в прозорій воді. А поміж ними — блискучі жуки, чорні п’явки, а на поверхні води — меткі павуки, що безкоштовно показують диво ходження по водах...

На тім боці — гряда високих круч,, порослих материнкою, звіробоєм, полином, дикою полуницею. Далі — поля, за ними — село Кадомка. Трохи праворуч — за ставом — куток, що зветься Коробівщиною. Там багато сімей з прізвищем Коробенко. Перша моя вчителька — Леся Сергіївна Коробенко-Григорівська — мешкає там. Чорноока, експансивна, справедлива, щира — вона чомусь одразу відзначила мене в першому класі, полюбила, запросила до хати, дарувала книги з власної бібліотеки. Чоловік — теж учитель — Лаврін Йонович: могутній, широкоплечий козарлюга, доброзичливий, людяний, покладистий. Він викладав російську мову в старших класах і геометрію. Мало це подружжя сина Юрка, молодшого від мене на рік чи два. Ми разом гуляли, читали, майстрували згодом самопали, стріляли з них по жабах та воронах. У Коробенків був патефон, вони часто слухали записи пісень — більше всього народних: «їхали козаки із Дону додому», «Ой на полі та й женці жнуть», «Засвистали козаченьки». Чимало було мелодій танго, які мені чомусь дуже подобалися: «Бризки шампанського», «Дощ іде», ще щось, не пам’ятаю...

Але те все — трохи пізніше. Перші знайомства — поруч. Через дорогу живе сім’я Стеценків: стара мати, два сипи — один вже вчителює, Іван Степанович. Другий — Микола, трохи старший від мене, музично обдарований. Він гарно грає на балалайці, на мандоліні. Має детекторний приймач. Картонний циліндр, на ньому намотано блискучий дріт з рухливим важільцем (реостат), зверху — кристалик детектора. Надворі — від дерева до дерева — довжелезна антена, заземлення. Тикаючи струною в кристалик, можна намацати передачі радіостанції їм. Комінтерну: різні промови, міжнародні вісті, музику, передачі для дітей. Інколи мені дозволяють надіти навушники, і тоді я пірнаю в світ рукотворної казки.

Але найбільше я люблю бувати у батьковій кузні. Вже перебігши Стеценків сад, ступивши на стежку, що прокладена понад цариною, чуєш тяжке гупання молота, дзвінкий спів молотка. Ті звуки чомусь видаються мені такими ж природними, як грім під час грози, як шум вітру, як кукурікання півня на світанку, як хлюпання хвилі в ставку. І ще чимось він подібний, той переспів молота й молотка, до церковного дзвону; на початку тридцятих років в церкві ще була служба, інколи понад селом котився благовіст або тривожний сполох в час пожежі, і ті згуки гармонійно вливалися в щоденне життя села. Пізніше хрести поскидали, дзвони зняли, кудись вивезли, попа відправили на Соловки. В безголовому храмі зробили сцену, там виступала самодіяльність, крутили німі кінофільми...

Так от... ступаючи під драну покрівлю колгоспної кузні, я одразу ж відзначаю біло-синій вогник над горном і жилаві батькові руки. На ковадлі — шмат розжареного металу, молот, хвацько охаючи, лупить по ньому, мне, плавить, гне в дугу, не дає загуснути в постійній формі, а молоток танцює в ковалевій долоні, перескакуючи з ковадла на сяюче залізо, показуючи, куди бити, як і з якою силою. Хутко, майже блискавично, те хаотичне вариво набуває зграбної форми, вихорошується, темніє і, пірнувши у відро з водою, випускає хмарку пари, а ще згодом, скупавшись, вискакує на світ сокирою або рогачем, череслом або кочергою...

Та найбільше мені до вподоби та мить, коли з-під молотка скачуть увсебіч рясні іскри, вони мені одразу ж нагадують нічне зоряне дивоколо, і жодних труднощів не викликає зусилля уяви — побачити батька як космічного велета, який на ковадлі життя виковує нові небеса і нові планети. Недарма, певно, наші прадіди вважали ковалів чаклунами, магами!

Батько спостерігає, що я прийшов у гості до нього, проте праці не зупиняє, лише підморгує мені підбадьорливо. Інколи дає мені пофукати міхом, розжарити у горні чергову заготовку. Я щасливий з такого довір’я, мені радісно роздмухувати батьківське вогнище. О, якби я й життям своїм зміг здійснити те давнє доручення! Хто скаже — чи сталося так, чи ні?..

Тут, поруч з кузнею, в колгоспній конторі, я вперше побачив фантастичний фільм «Подорож на Місяць». Пам’ятаю, що консультував його Ціолковський. То була незабутня подія! Суть не в змісті, фільм, як я пізніше переконався, був примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві. Можливо, це був «кесарів розтин» лабіринтної плівки повсякденності і в полонену свідомість ринувся потік образів та вражень з далекого, забутого, космічного минулого!

Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями. Байдуже, чи талановитими були ті книги або фільми, чи слабенькими, моїй душі достатньо легенького пунктиру, все інше вона доповнювала власним втаємниченим скарбом, глибинною чашею генетичного досвіду.

Кілька дореволюційних книг лишилося від діда Василя: «Популярна астрономія» Фламаріона, «Кінець світу» його ж таки, ще щось, видрукуване в журналах «Вестник знания». Далі мене зацікавили фантастичні книги Володимира Владка: «їдуть роботарі», «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів». Перед самою війною схвилювали романи Олександра Казанцева: «Палаючий острів», «Арктичний міст».

Можливо, все те чтиво, всі ті враження були каталізатором духовного процесу, який привів мене до найдивнішої події всього життя, до зустрічі з чаклунським таємничим другом, котрий відтоді вже не покидав мене в найтяжчі хвилини земної містерії...

Хлопці, гайда на поле!