Розділ «Ірен Роздобудько ПОДВІЙНА ГРА В ЧОТИРИ РУКИ»

– Хто? – не зрозумів Крапка.

– Вільгельм фон Айзен! – пояснила Муся, ледь стримуючись, аби не додати: «Тупа ви головешка!»

Але стрималась.

– День – з пані, два – зі мною… – продовжувала, схлипуючи, Ольга. – Я йому: мовляв, що ж ви це, ваше світлосте, робите? Що я пані скажу? А він – мовляв, та ти гарніша за будь-яку пані! Розпусник! Гроші обіцяв… Великі гроші. Мовляв, сама заживеш як пані.

«Це ж треба! Загадкова жіноча душа…» – знову промайнуло в голові Олексія.

Скосив очі на Мусю. Та слухала незворушно.

– Ну і не встояла я… – зашморгала носом служниця, – спокусилася… Нечистий поплутав, прости Господи! А вчора як побачила, що пані моя від нього вся в сльозах повернулась, дай, думаю, і я піду, в його очі безсоромні погляну. Та свої гроші стребую. Сказала пані, що я з Тобі палубою погуляю, а сама – до нього.

– Тобі – це хто? – втрутився Крапка.

– Песик! – вигукнула Муся, в черговий раз дивуючись його недолугості.

Песик одразу застрибав біля її ніг, ніби зрозумів, що згадали і його.

Ольга заридала.

Муся ж мужньо пішла на грозову хмару, котра розповсюджувала грім і блискавки, всадовила на стілець.

І доки Олексій Крапка змагався з нападом зубного болю і спокусою сполоснути гортань живильною рідиною, що пропікала його праву нагрудну кишеню, Лизавета Павлівна була на середині своєї історії.

– …Доньку мою, царство їй небесне, збезчестив, біс клятий! Обіцяв одружитися. Ми вже й посаг зібрали – дві мануфактури в Пирятині та без малого мільйон на додачу. Чого не зробиш для щастя єдиної дитини…

Лизавета Павлівна завила і голосно просурмила носом у край своєї квітчастої хустки.

Княжна Анастасія і служниця Ольга вийшли з-за перегородки і, забувши про свої носовички, у чотири розширених ока дивилися на нову фігурантку цієї несподіваної драми.

– …а він лише понасміхався. Гроші взяв, обіцяв на них палац родинний у своїй германщині побудувати. Поїхав до весілля готуватися. І як у воду канув. Донечка моя після того рученята на себе й наклала! Батько з горя запив та так, що одну з мануфактурок пропив до останньої нитки, а потім і сам віддав богу душу. Поклялася я тоді: знайду – порішу диявола окаянного! Вистежувала два роки. Тільки тепер натрапила! Пішла до нього. Увійшла, а він, вовкулака, лежить п’яний, носом у подушку. Навіть мешти не скинув! Ну, тут я його, тепленького, і…

Лизавета Павлівна задоволено перехрестилася і з викликом глянула на Мусю і Олексія:

– Я, я його вбила! І царства небесного йому не сягнути!

– Мушу вас засмутити, – сказала Муся, – ви його не вбили…