Розділ «Ірен Роздобудько ПОДВІЙНА ГРА В ЧОТИРИ РУКИ»

– Ось воно як… – пробурмотів Іполит розгублено. – Справу зроблено… Не очікував.

– Саме так, вельмишановний! – підтвердив «наречений».

Та як заволав на всю їдальню:

– Па-пра-шу!!!

І погрозив пальцем перед носом розгубленого слідчого.

Іполит Вікентійович розчервонівся – ще ніколи такого неподобства щодо себе не відчував, – підвівся, зібгану серветку на стіл кинув і прожогом кинувся з салону.

Так і не скуштував борщу…

– Дякую. Урятували, він такий зануда, – посміхнулася Муся.

– Хто це?

Муся зітхнула.

– Тато послав його за мною пильнувати. Іполит Вікентійович – слідчий з татового відділу. Жодної справи не розкрив… Але, здається, тепер почуває себе на коні: тут він один за офіційну особу. Заважатиме…

– Хто нам заважає – той нам і допоможе! – зрадів Олексій, подумки відзначивши, що непогану фразу видав. – Принаймні як офіційна особа він нам іще знадобиться.

– Та яким чином? – спалахнула Муся. – Він вважає, що ювелір утопився. Нещасний випадок.

– А ви не так вважаєте? – лукаво поглянув на неї Олексій.

Муся знову завагалася: чи варто своїми думками ділитися.

Помовчала, амбітно міркуючи про те, що лаври слідчого у разі перемоги доведеться таки розділити з цим зухвальцем із Києва.

Але все ж таки вирішила, що поки з неї вистачить і половини вінка, сказала:

– Справа в тім, що тоді вночі я знайшла в каюті вбитого посла Айзена дещо цікаве…

– Що саме? – зблиснули очі Олексія.

– У сурдуті, що висів на кріслі, в лівій кишені, був… перстень.