Розділ «Львів, грудень 1913 року, Верхній Личаків»

Останньою краплею стала поява Януша Навроцького на її похороні.

Потім, десь на третій день, зрозумів: тримався до останнього, але накопичену злість рано чи пізно довелося б на комусь зірвати. Тож хай краще це буде газетяр, давно заслужив. Кинувся з кулаками просто на цвинтарі, навіть труну ще не почали опускати. Повалив, почав копати ногами, щось вигукувати. Якби не втрутився особисто Франек Віхура, хтозна, думав Клим, чи не довелося б відбувати там ще один похорон.

Прощатися з Барбарою Райською прийшло стільки народу, що останні в черзі не бачили й навіть не чули скандалу біля свіжої могили. Ті, на чиїх очах вибухнуло, мовчали. Дорікнути вбитому, майже розчавленому горем Кошовому ні в кого не повертався язик. Кароль Лінда, котрий теж прийшов підтримати, взяв ситуацію в свої руки, згріб порушника спокою за карк і безцеремонно вивів за цвинтарну огорожу, тільки іншим шляхом, через непримітну хвіртку. У Навроцького стало розуму не обурюватися, не протестувати, хіба вже на вулиці буркнув щось про скаргу до мирового судді. На що поліцейський прицілився відважити скаржнику копняка, аби журналіст заразом позивався й на нього. Після чого Навроцький нарешті подався геть, кинувши на прощання кілька дошкульних, як він вважав, фраз на адресу невдячних нишпорок.

Кошовий насилу опанував себе, змусивши відбути скорботну церемонію до кінця. Прийнявши співчуття від останньої на сьогодні погано знайомої йому людини, поїхав із тими, кого вважав найближчими, на поминальний обід. Там остаточно втратив над собою контроль, всі лиця злилися в одне, і знайшов себе того ж вечора, лиш дуже пізно, у кнайпі «Під вошею».

Чому вітер загулу поніс саме туди, Клим не замислився. Він узагалі не пам’ятав себе в такому стані. Не знав, як поводитися. Тож попросив у Цезаря дозволу вмитися, старанно витерся рушником, а потім замовив пляшку чистої «бачерувки» й канапки з паштетом. До яких не доторкнувся, заглушивши себе трьома чарками поспіль і знову поринувши в провалля сну.

Подібне подібним.

Нове пробудження було вже вдома, на Личаківській. Спав, сидячи у фотелі, вдягнений, на столі чекала почата пляшка й дбайливо загорнута їжа з кнайпи. Клим не знав, хто доставив його сюди, та й не хотів знати. Бридкий липкий шепіт підказував: сумувати за втратою слід саме так, а не інакше, бо скорбота має стати водночас покутою.

За те, що не зміг захистити свою Басю, свою наречену, своє майбутнє.

Кошовий підвівся, хитаючись, став у дверях спальні, де все сталося. Світло не вмикав. Без того ясно побачив картину, що засіла в уяві після комісарової розповіді.

А Віхура, своєю чергою, повторив зізнання Альберта Мазура.

Той знав, де живе Кошовий. Напередодні заходили в гості разом із професором Ліщинським, запрошені чемною Басею. Вона бачила асистента двічі, довіряла йому, як свого часу — Лука Різник, хіба не була його пацієнткою. Ось чому впустила зранку. Мазур розраховував саме на це й не прогадав: так він сказав.

Своїх справ кравчиня на той час ще не скінчила. Зізнаючись, Альберт зробив саме такий висновок: жінка, яка була в помешканні, йти не збиралася. І він змушений був, чемно посміхнувшись та пославшись на невідкладні справи, попросити її піти. Бася трохи здивувалася, — як відзначив її вбивця, — але панна виявилася такою доброю, що попросила прийти завтра. Мовляв, усе дуже добре, лишилися якісь дрібниці. Про що йшлося, убивця не знав, не замислювався над цим.

А Кошовий, слухаючи Віхуру з відсутнім поглядом, пояснив: вочевидь, Басі сподобалася весільна сукня.

Яку Альберт Мазур змусив одягти, погрожуючи принесеною з собою бритвою.

Хотів побачити справжню наречену, котра готова до вінця.

Виходити не збирався. Перелякана Бася перевдягалася на очах у свого вбивці. З того, що вже відомо про нього, Клим, як і комісар, зрозуміли: видовище завело Мазура. Звелів зняти сукню, знову при ньому. Басі вже стало того досить — відчайдушно кинулася до вікна.

І він зробив свою справу.

Від самого початку збирався так зробити.

«Мені сподобалося передавати вітання мудрому панові адвокату», — так пояснив Мазур свій вчинок. Звісно, не міг погратися й піти. Бася, поза сумнівом, негайно гукнула б навіть не Кошового — двірника, а той — найближчого поліціянта.