Розділ «Львів, грудень 1913 року, Верхній Личаків»

До того ж Мазур збирався потім звести рахунки з Янушем Навроцьким. Аби не це, довірливим тоном пояснив Віхурі, чарівна наречена пана адвоката могла б чутися в безпеці. Не було б йому до неї жодного діла. Але щось підштовхнуло залишити по собі два кривавих вітання. Й подивитися-послухати-побачити, хто, що і як говоритиме-писатиме-пліткуватиме про найважливішу перед Різдвом особу Львова — Різника з Городоцької.

Невловимого.

Саме так.

Міцно заплющивши очі й женучи геть паскудне видіння, Клим уперся рукою в одвірок, заплакав уголос, не соромлячись ридань. Бо не хотів, не міг прийняти: якби він взявся за цю справу спершу — як правник, котрий жадає слави не менше, виявляється, ніж маніакальний убивця, якби не почав самотужки полювати на Різника, якби не вирішив мірятися з ним силою, Бася зараз лежала на тому ліжку живою.

Він клявся собі ніколи на нього не лягати.

І прокинувся пізнього ранку поверх нього, з розведеними руками. Мабуть, допивши все, що мав, вирішив обійняти невидиму наречену.

Подібне подібним.

Хай там як, але в такому стані Кошовий самому собі не подобався. Тому, пересилюючи головний біль та пропасницю, що тіпала й вганяла в піт, він зробив собі ванну й лежав, відмокаючи, поки вода не захолола. За вчорашній день мучив шалений сором, і Клим вирішив до дев’ятин перепросити всіх, хто бачив його в такий день у такому стані. Поки витирався, сушився й думав, чи треба голитися, вирішивши — не варто, грудневий день поволі добіг середини. Варити каву не хотілося, їсти — тим більше, але втиснути в себе щось слід неодмінно. Тож Кошовий абияк одягнувся, вперше за дуже багато років не дбаючи про зовнішній вигляд, і випхався на мороз.

Чомусь боявся зустріти при виході пана Зінгера. Довелося б укотре приймати співчуття. На щастя, домовласника не було, і Клим, поправивши шарф на шиї в тому місці, де піддувало, покрутив головою, визначаючись, куди йти. Чому ноги понесли Знову на Верхній Личаків, спершу не зрозумів, а потім — вирішив не шукати пояснення, віддавшись поривам, не керуючи ними, довіряючи.

У кнайпі «Під вошею» о такій порі майже не було народу. Кошового це влаштовувало, і він, розмістившись у кутку та гукнувши Цезаря, аж надто голосно, як здалося, попросив горілки.

— Кави.

Спершу Клим подумав — то заперечив кельнер. Та наступної миті побачив Єжи Тиму. Звідки той виник, значення не мало. Підійшов, привітався, повторив:

— Кави, пане Цезарю. Як ви вмієте.

— Я замовив...

— Чув я, що ти замовив, ідійот, — беззлобно перервав Тима. — Бачили тебе тут учора. Ніби знав, навідався нині.

— Хіба тут подають каву?

— Ще й яку! — прицмокнув злодій. — Наше місце притягує різний такий люд, і комусь на ранок ліпше прочистити мозок такою кавою, як треба, аніж туманити його. Пан Цезар сам її варить, має чималий досвід, до тями прийдеш.

Кошовий облизав язиком пересохлі, потріскані губи.

— А якщо я не хочу?

— Чого пан не хоче?