Розділ чотирнадцятій Сльози Магди Богданович

Сльози Магди Богданович

Пощастило — Кошовий перехопив її в готельному холі.

Магда побачила його, приязно посміхнулася, звично простягнула руку для поцілунку.

— Вибралася до вас. Запрошена на чай зі струдлем.

— На каву, — вирвалося в Клима.

— Останнім часом полюбляю чай. Британці завозять з індійських колоній. Маєте вдома чай, пане Кошовий?

— Маємо, — він перевів подих, шукаючи при цьому потрібні слова.

— Затрималась трохи. Але панна Бася напевне вміє забавляти гостей. А ви...

Кошовий вирішив більше не тягнути. Рубонув одразу, відрізаючи собі всі шляхи:

— Пані Магдо, прошу затриматися. Бася та її гості вам пробачать.

Посмішка ще трималася на її лиці, та очі вже не посміхалися.

— Щось сталося, пане Кошовий?

— Так. Або — може статися. З вами.

Тепер зникла й посмішка.

— Зі мною?

— Пані Магдо, нам треба поговорити про одну особу. Її звати Анною. Тобто звали. Вона загинула не так давно, і ви її знали.

Губи стиснулися, очі блиснули недобрим, Климові цей погляд уже був знайомий. Нічого доброго не віщував. Проте він чудово знав, куди прийшов, до кого й навіщо.

— Анна приходила до вас сюди. За три дні до того, як їй перерізав горло той, кого називають Різником із Городоцької.

— Не розумію вас, — відчеканила Магда. — Так само не бачу причин, із яких ви знову дозволяєте собі зі мною більше, ніж того вимагають...