Розділ «Львів, грудень 1913 року, Верхній Личаків»

— Приходити до тями.

— Маєш право, — легко погодився Тима. — Сьогодні без тями, завтра, Різдво, Новий рік, інші свята. Коли тяму повертатимеш? Чи зовсім вар’ята гратимеш? Збожеволіти вирішив від горілки, як оті, хто на бруці?

— То вже ти загинаєш.

— Ніц не загинаю! Хлоп або відразу бере себе в жменю, або потім та жменя сама розтиснеться і він з неї впаде, бо сам себе не втримає. Думаєш, небіжчиця твоя радітиме з того? Втішиться, що ти так скоро, до неї поспішаєш, що на всі земні турботи начхав. Є в тебе, про що турбуватися, га? — Тима зовсім не дружньо штурхонув Клима в плече.

Запахло кавою.

Цезар поставив на стіл перед ним паруючий духмяний кухлик.

— Пригощайся, — Тима підсунув ближче. — Очуняєш, ось згадаєш мене.

Кошовий узяв гарячий кухлик обома руками.

Сьорбнув. Ще раз. Іще.

Ніби дістав сильно по голові, тренуючись боксувати з партнером. З очей сипонули іскри. Але вже наступної миті зсередини ніби продерло чимось шершавим. Клим змусив себе зробити ще один ковток. Видихнув.

— Як? — поцікавився Тима.

— Справді легше, — визнав Кошовий. — Багато чого ще не знаю.

— Чимало, — погодився злодій. — Ніхто не знає всього. Сиди, пий і закарбуй собі: Цезар таку каву робить не всім. Вважай, нині пощастило. Але не думай, що всякий раз тебе тут, «Під вошею», з доброго дива ставитимуть на ноги та навчатимуть розуму. Сам маєш вважати.

— На що?

— Жити треба. Життя прекрасне, пане адвокате. Мир є, про війну лиш балачки, а крім миру, люди все інше самі здобудуть.

На цих словах прочинилися вхідні двері.

Зі свого місця Кошовий побачив Шацького.

Дантист переминався з ноги на ногу, робив незрозумілі жести, і Тима, вгледівши його, гукнув:

— Та йди вже сюди, не з’їдять!

Шацький швидко перетнув приміщення, підняв капелюха на знак вітання, поклав руку Климові на плече: