Розділ шостий Честь, панове поліцейські!

Честь, панове поліцейські!

Аби можна — відкоркував би шампанське просто тут, у кабінеті комісара Віхури.

Клим насолоджувався тріумфом. Його розпирало від гордощів за себе, всередині грали сурми, били барабани, а з обличчя не сходила переможна посмішка. Готуючись до цього візиту, Кошовий вдягнуся, як на урочистий прийом до президента міста. Бася, розпашіла від збудження та гордості за нареченого, цього разу сама пов’язала йому краватку.

Вдома Клим не стримався, докладно розповів їй результат візиту на Кульпарків і свої враження. Та пояснив, що саме виходив і якого слід чекати результату. Бася слухала своєрідний звіт, мов страшну казку, широко розплющивши очі. І далі вчинила несподівано: видобула зі сховку, котрий напевне мають у своїх помешканнях ледь не всі жінки, новесеньку краватку. Пояснила: готувала подарунок на весільну церемонію, але нинішня перемога чи не важливіша для їхнього спільного майбутнього. Тож Кошовий не заперечував, одягнув подарунок, обновив. Тим більше що Бася вже її подарувала, а вбрати її на весілля йому так само нічого не завадить.

Свідком Климового тріумфу, крім Віхури, був слідчий кримінальної поліції Ольшанський. Цей високий, сухий, схожий на цвіркуна чоловік в Круглих окулярах був давнім знайомим Кошового. П’ять років тому, в перший же день свого приїзду до Львова, слідчий допитував Клима, затриманого біля трупа адвоката Сойки. Кілька років по тому їхні шляхи не перехрещувалися. Та щойно Кошовому вдалося почати практику, з Ольшанським доводилося знову перетинатися. Час не змінив слідчого. Він належав до тих людей, котрих складно уявити дітьми, тим більше — молодими людьми, котрі робили всі дурниці, відповідні до віку, вешталися нічними вулицями напідпитку та, не довго думаючи, наважувалися на різні безумства заради зацікавленого жіночого погляду. Хоч Кошовий знав, що в Ольшанського є дружина та трійко доньок, він зразковий сім’янин та громадянин.

— Пропоную укласти угоду просто тут, панове, — сказав Клим.

Глянувши на слідчого, який сидів прямо, немов ковтнув жердину, Віхура чхнув, прикрившись рукою, витер сльози, набіглі після чихання, мовив:

— Про що йдеться, пане Кошовий?

— Про мого підзахисного, Лукана Різника. — Кошовому дуже кортіло, аби зараз його голос дзвенів, відбиваючись луною під високою стелею кабінету.

— Що з ним сталося? — поцікавився Ольшанський.

— Поки нічого не трапилось, хлопця треба звільняти. Та знімати з нього всякі безглузді підозри.

— Чекайте, пане Кошовий, а Що з ним може трапитись? — підозріло спитав Віхура. — Він сидить в Одиночній камері, я наполіг на цьому. Ви ж розумієте, коли вбивця дівчат із Городоцької опиниться поруч із іншими кримінальниками, довго не проживе. Маніакальних особистостей не люблять навіть брутальні вбивці.

Сіпнулося віко, легенько.

— Пане комісаре, я ціную вашу турботу про життя мого підзахисного. Про його здоров’я помовчимо, бо Лука справді має душевну хворобу, яка не лікується. І саме тому варто перейматися. Хлопець під впливом того, що почалося довкола нього, цілком здатен вкоротити собі віку.

— У нього нема для того жодних можливостей, — відрізав Ольшанський. — Не один ви є такий розумний, пане Кошовий. Не лише у вас є серце. Черевики Різника без шнурків, нічого гострого йому не дають, навіть їсть дерев’яною ложкою. Спить без простирадла, аби не було з чого сплести мотузку та вдавитися на ґратах. Знаєте, в’язні подібне практикують.

— Совість мучить?

— Або — з відчаю.

Клим багатозначно підніс угору вказівного пальця.

— Совість у Лукана чиста. Знаєте, панове, за короткий час я встиг дізнатися досить багато для себе про розумові епідемії. Вражені ними люди страждають лише від фізичного болю. Навіть ті, хто завдає його собі сам. Вони мордуються, аби той біль відчути. Практик мазохізму, до речі, це жодним чином не стосується.