Розділ вісімнадцятий Наречена була в білому

Наречена була в білому

Цього разу божевільня не гнітила й не тиснула.

Зайшовши у ворота й перетинаючи двір, Кошовий поводився, ніби заходив до сумного закладу на Кульпаркові так само часто, як до в’язниці. Він, адвокат, мусив бувати там у справах. Не перейнявся навіть сьогоднішньою перемогою. Йому кортіло чимшвидше поставити в історії крапку й більше сюди не вертатися. Розумів: міг написати й підписати в кабінеті Віхури все, що. Треба, потім давати потрібні показання, свідчити в суді — ось і все, чим обмежиться далі його участь. Та вперед, до остаточної розв’язки, Клима штовхав адреналін. Бажав бачити розв’язку на власні очі й чути все особисто.

Кошовий поспішав, крокував широко. Кремезний Франек Віхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав їхню невеличку колону. Але вже перед економічним корпусом комісар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив біля дверей.

— Чекайте, пане Кошовий. Я офіційна особа, зайду першим. Так буде правильно.

— Отож! — піддакнув захеканий Шацький, перевівши подих. Проти пана комісара Навіть тут ніхто не матиме вагомих аргументів.

— У мене свої аргументи, — процідив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий кулак. — І власні рахунки.

— Пан адвокат виправдовує самосуд?

— Ви все бачили і знаєте, пане комісаре, — парирував Кошовий. — На моєму місці бажали б того ж Напевне.

— Поки я на своєму місці, прошу пана, — відчеканив Віхура. — І знаю далеко не все. Як і ви, пане Кошовий. Хіба ні?

Замість відповіді Клим обійшов його, намагаючись усе ж зайти в приміщення першим. Та Віхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лікоть залізною хваткою, відсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим.

Звичайно, професору Ліщинському вже доповіли про нежданих гостей. Лікар, як і минулого разу, чекав у своєму кабінеті. Лиш не підвівся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодної цікавості, хоч ворожості в погляді Клим так само не побачив.

В очах не відбивалося зовсім нічого.

— Уважно слухаю шановне панство, — мовив Ліщинський, не привітавшись, тут же додав ні сіло ні впало: — Яка честь, Сам комісар Віхура. Я саме сьогодні поспішаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, — і потім, знову без видимого зв’язку: — Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина?

На Кошового професор демонстративно не звертав уваги. :

— Ви приділите нам більше часу, — заперечив комісар. — А тут я справді затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дає право заарештувати вас, пане Ліщинський.

— Мене?

Клим не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.

— Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.