Розділ дванадцятий Курва з гонором

— Ви — пан адвокат?

— Так. Мене звати...

— Мені до шмиги, як вас звати, — вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. — Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.

— Я сам хочу назватися вам.

— Пусте, — буркнула вона. — Не хочу. Волію взагалі менше знати.

— Вас хтось налякав?

— Життя. Маю роботу: лягати он туди, — кивнула на ліжко, — розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.

— Чому саме з кимось із них?

— Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер — люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.

— Вони ж до вас сюди не ходять, — Кошовий не стримав іронії. — Звідки знаєте про статки?

— Не дурна, — відрізала жінка. — Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, — вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. — Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме — соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну — зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне — знову перетворення.

— Цікаво мислите. Образно.

— А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? — тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. — Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, — відмахнулася вона, — Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель — вчитиме, інженер — працюватиме для прогресу. Вони — люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.

— Ви не все вірно зрозуміли, — мовив Клим. — Але ваша думка цінна тим, що вона — ваша, пані... Даруйте, ви не назвалися.

— Яка вам різниця?

— Треба ж якось до вас звертатися.

— Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, — жінка награно підморгнула, — пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.

— Я заручений.

— До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?

— Так, — бовкнув Кошовий, для чогось додавши: — Ще вчиться пекти струдлі.